Листівка із зображенням Матері Божої Ласкавої зі Станіславова (з колекції автора)
Станіславів дев’ятнадцятого століття був заселений переважно поляками, євреями та українцями. На тлі цього багатонаціонального міста вирізнялася невелика вірменська община, яка незважаючи на полонізацію зберегла свою давню самобутність. Визначною постаттю в ті часи був Ісаак Міколай Ісаковіч, який, перш ніж обійняти пост вірменського архієпископа у Львові, виконував кілька років повноваження вікарія, а потім настоятеля вірменської парафії у Станіславові.
Народився в 1824 році в невеликій місцевості Лисець на Покутті, за якихось 9 кілометрів від Станіславова. Батьками майбутнього архієпископа були Самуель і Рипсима Словацка, близька родичка відомого польського поета Юліуша Словацького. В Лисці проживало багато вірменів, був вірменський костел, відкритий для потреб віруючих латинського обряду. В його головному вівтарі був уміщений образ Матері Божої Лисецької, про який говорили як про чудотворний. До образу сходилося багато прочан з околиць.
В рідних краях наш герой вчащав до народної школи, а потім поступив до гімназії в Станіславові, школи з тривалими традиціями, що сягали ще часів засновника міста Анджея Потоцького. Її навіть закінчили кілька вірменських священнослужителів, серед них архієпископ Самуель Кирил Стефановіч (1755-1858) і Ґжеґож Юзеф Ромашкан (1809-1881).
До цього грона долучився невдовзі і Ісаак, який з найкращими результатами закінчивши гімназію, поступив до духовної семінарії у Львові. Після чотирьох років навчання, в 1848 році його висвятили на капелана у вірменській катедрі.
Ксьондз Ісаак Міколай Ісаковіч, близько 1880 року (Клоси 1882)
Вікарій (1849-1863)
Першу службу відправив у Лисці, потім кілька місяців був вікарієм у Тисмениці, а вже на початку 1849 року опинився в Станіславові, місці добре йому відомому, бодай з гімназійного періоду. Звісно, він мав багато відомостей про місцеву вірменську парафію, яка в той час нараховувала близько 300 прихожан. Святиня, розташована на центральній площі, неподалік ратуші, була, як підкреслювали, „чудовим пам’ятником італійського”. А всередині був найдорожчий скарб – образ Матері Божої Ласкавої, який в 1742 році заплакав справжніми слізьми, які виступили, „ніби крапельки роси”. Образ Марії був оточений глибокою тишею, до Станіславова почали прибувати прощі віруючих трьох обрядів, а чуда, які ставалися, записували у спеціальній книзі.
Молодий вікарій швидко здобув визнання серед парафіян, передовсім як яскравий проповідник. На проваджені ним служби сходилося багато віруючих, серед яких не бракувало і віруючих інших обрядів. „Коли почався великий піст – згадував публіцист і поет Юзеф Роґош (1844-1896) – увесь Станіславів поспішав по обіді до вірменського костела, щоби слухати наук ксьондза Ісаковіча. Хоч нас, студентів, ніхто до цього не примушував, бігли до костела і ми, де бували такі тлуми, що й протиснутися було годі”. Кс. Тадеуш Ісаковіч-Залескі, родич нашого героя, на сторінках його біографії писав, що колись „віруючі з великим невдоволенням дивилися, коли на амвон виходив кс. настоятель [Філіп] Гайвас [(1802-1865)], а не кс. Ісаковіч”. Між духовенством навіть доходило до непорозумінь, але „на щастя, – пише автор далі, – ті конфлікти залагоджувалися дуже тактовно самим вікарієм”.
Популярність проповідника була настільки великою, що його запрошували на різні урочистості в довколишніх парафіях. Окрім того, вікарій виголошував промови і на похоронах місцевої інтелігенції та духовенства. Найкращою з того періоду вважається виголошена над гробом архиєпископа вірменського Самуеля Кирила Стефановіча у 1858 році, який був духовним опікуном кс. Ісаковича і попри відчутну різницю у віці, був його приятелем.
Активно вікарій включився в реставрацію вірменського костела. Крім ґрунтовного його відновлення, яку було здійснено в другій половині 20-х років XIX віку, святиня потребувала серйозного ремонту. Настоятель Гайвас з огляду на вік і погіршення стану здоров’я, доручив нагляд вікарію. На допомогу прийшов живий на той час архієпископ Стефановіч, який підготував для нього ґрунтовний лист до вірмен, просячи їх про фінансову допомогу у тій справі. Вікарій „багато місяців їздив, – як записав кс. Ісаковіч-Залескі, – звичайним селянським возом з міста до міста, від двору до двору. Всюди, куди приїздив, зустрічав велику прихильність і розуміння справи”. І так завдяки жертовності галицьких вірмен вдалося в 1856 i 1857 здійснити ряд ремонтних робіт, зокрема перекрито дах храму.
Центр Станіславова після пожежі в 1868 році (з правого боку вигляд вірменського костела)
(Віртуальний архів польських вірмен)
Настоятель (1865-1882)
Після 14 років служіння кс. Ісаковіч покинув близьке його серцю місто і подався на першу самостійну парафію до віддаленої Сучави на Буковині, де став капеланом. Правда, він виконував свої обов’язки недовго. В 1865 році, коли помер настоятель станіславівський, кс. Гайвас, на його місце на радість парафіянам було призначено колишнього вікарія. Перші роки служіння Ісаака Ісаковіча на новій посаді були часами не найкращими для парафії. Пам’ятного дня 28 вересня 1868 року на вулиці Липовій виникла пожежа і дуже швидко вогонь охопив центр міста. Вірменський костел охопило полум’я, а відновлений недавно дах „став руїною”. Як відомо, „вціліли тільки стіни, бо склепіння було дуже ослабленим”. Знищено було вівтарі, дверні портики, постраждали також цінні фрески, але збереглися численні статуї.
Настоятель стояв перед складним завданням відбудови святині. Не вдалося йому, на жаль, зібрати потрібної суми на повернення костелу того вигляду, який він мав до пожежі. Завдяки енергійній діяльності впродовж двох років було все ж запроваджено ряд змін, і костел повстав у новому вигляді. В результаті виконання робіт, давній вигляд сильно відрізнявся від нового. Зокрема знижено на один поверх висоту веж, а барокові шоломи замінили дзвінничними баштами. Не вдалося також повернути колишньої принадності фрескам. Однак всі розуміли складність фінансової ситуації парафії і зусилля настоятеля були оцінені.
Вірменський костел в Станіславові (джерело: Національна бібліотека у Варшаві)
Велику відважність проявили під час пожежі віруючі, які ризикуючи життям, винесли чудотворний образ Матері Божої Ласкавої. Врятований образ був оточений міцним культом, до чого спричинився сам кс. Ісаак Ісаковіч, якого вважали великим шанувальником Ласкавої Діви. На потреби віруючих, які приходили під її опіку, відгукнувся папа Пій IX. В 1870 році він розширив відпуст річниці внесення образу з одного до трьох днів. Під час 40-годинної служби прочани могли отримати повний відпуст.
В часи служіння кс. Ісаковіча він зажив слави першорядного проповідника. До вірменського костела, який все ж мав невелику кількість прихожан, як і раніше тяглися натовпи віруючих інших обрядів. Настоятель також продовжив проголошувати надгробні промови, остання з того періоду – промова, виголошена над гробом його попередника архієпископа Ґжеґожа Юзефа Ромашкана в 1881 році. Частину з них було надруковано, як його писемну діяльність, знану ще з тих часів, як він був вікарієм.
Настоятель був доволі активним і в суспільному житті. На противагу до попереднього періоду, тепер обставини цьому сприяли. Галіція в 1867 році отримала автономію, яка давала більші права громадянам. Власне, з цього року кс. Ісаковіч виконував обов’язки члена міської ради і керував відділом новоствореної Каси ощадності.
Неоціненними є його заслуги на в допомозі найзлиденнішим, до яких він палав великою любов’ю. З ініціативи кс. Ісаковіча, в 1868 році утворилося товариство, яке опікувалося покинутими хлопцями у спеціально призначеному для них закладі. Ця ідея була прийнята прихильно міською елітою, а що важливо, особисто бургомістром Іґнацієм Камінським (1819-1902). Було разом вирішено, що опіку отримають хлопці польської національності до виповнення 18-літнього віку. До утримання притулку долучилося багато інституцій та громадян міста Станіславова. Це власне завдяки своїм благодійникам, притулок не перестав існувати навіть після смерті свого ініціатора.
Пам’ять про кс. Архієпископа Ісаака Ісаковіча
Через 30 років наполегливої праці ксьондз Ісаковіч виїхав зі Станіславова. В 1882 року він став вірменським архієпископом у Львові. Щоразу, коли він відвідував улюблене місто, яким для нього був Станіславів, мешканці зворушено і вдячно вітали свого давнього настоятеля. Представники різних віросповідань і національностей вшановували його повсюдною симпатією і повагою. „Для великих чи малих, демократів чи аристократів, поляків, русинів, євреїв ім’я та особа кс. Архієпископа Ісаковіча були своєрідним талісманом єдності” – писали на шпальтах „Кур’єра Станіславівського”.
Особливим місцем для архієпископа залишився притулок, який фінансово підтримував до останніх років життя. Неодноразово віддав на ту справу частину своїх коштів, отриманих із почесних подарунків, які складали йому мешканці Галіції. Керівництво притулку, вшановуючи його заслуги, надав у 1900 році ім’я закладові: кс. Архієпископа Ісаака Ісаковіча.
Вираження вдячності незрівнянному капеланові висловила також влада Станіславова, причому двічі. Його іменем названо одну з невеликих вулиць, віддалених від центру міста (сьогодні вулиця Сабата). А також надано йому звання почесного громадянина Станіславова в 1898 році.
Того ж року також випав ювілей 50-літньої капеланської діяльності архієпископа. З цієї нагоди на адресу капелана було надіслано багато привітань, не забули про нього і станіславів’яни. Окрема телеграма вислана колишнім бургомістром міста Іґнацієм Камінським, який вдало відзначив чесноти Ісаака Ісаковіча. „Золоте серце, золото уста промова, патріотизм Скарги, чесноти капеланські св. Францішка з Асизу осяюють сьогодні золотий ювілей твого капеланства! Старий друг, чиї життєві дороги вже пів віку супроводжують Тебе, посилає невимовно молодий: Ad multos annos! До, можливо, нескорого кінця життя, Іґнацій Каміньскі ”.
На жаль, через кілька років після тієї особливої події, архієпископ помер у 1901 році. Місто, в якому він провів найдовший період свого капеланського життя, покрилося жалобою. З ратуші, повітової ради, Сокола та інших будинків вивісили жалобні хоругви. На вшанування пам’яті про померлого на похорон до Львова вислали спеціальну делегацію. Вирішено також створити два місця в закладі калік і злиденних. А за упокій його душі влаштували урочисту жалобну літургію у вірменському костелі і великій синагозі. Запам’ятали його як турботливого батька своїх дітей. В некрологу, вміщеному в „Кур’єрі Станіславівському” написали на кінець: „Осиротив цілий край. Біля гробу його з болю зойкнула душа всього польського народу”.
***
Опрацьовано за матеріалами багатьох історичних публікацій, передовсім книги кс. Тадеуша Ісаковіча-Залєского, Архієпископ вірменський Ісаак Міколай Ісаковіч „Золотоустий”. Душпастир, громадський діяч і патріот 1824-1901, Краків 2001. Ряд відомостей взято також з преси, що видавалася в Станіславові в період галицької автономії.
Текст: Ярослав Краснодембскі
Переклад з пол.: Володимир Гарматюк
