В Івано-Франківську вшанували пам’ять замордованих нацистами польських інтелігентів. Це трагедія не лише польського народу, але й разом з тим трагедія кожної окремої людини, чиєї родини вона торкнулася.
Упродовж останніх 26 років у Чорному Лісі у серпні-вересні збираються небайдужі громадяни Івано-Франківська та гості міста. Не тільки старші, але й молодь. 26 років тому на цьому місці було віднайдено сімнадцять, так званих ям смерті, де, за підрахунками, знайшли свою смерть від нацистських рук понад 700 людей. Серед них переважно польська інтелігенція тогочасного Станіславова. Лікарі, вчителі, директори ґімназій, адвокати, духовенство, монахи та монихині, молодь, старше покоління. Серед тих, кого вдалося ідентифікувати на сьогоднішній день, а це понад 500 прізвищ, поряд із поляками зустрічаються українці, німці та євреї.
Нацисти, кажуть польські історики, як і комуністи, нищили у першу чергу інтелігенцію. Німці вважали себе вищою расою, а слов’ян розглядали тільки як обслугу, рабів, працівників на благо Рейху. А керувати сірою масою, каже доктор наук із Військової технічної академії у Варшаві Адам Останек, набагато простіше, якщо вона позбавлена поводирів, тих, хто потенційно може підняти її на спротив режимові.
– Так склалося, що наш візит до Івано-Франківська в рамках IV Міжнародної наукової конференції „Станиславів і Станиславівщина в 1939-1945 рр. Війна – Окупація – „Визволення” співпав із вшануванням 78 роковин знищення польської інтелігенції у Станиславові. Ми на конференції будемо піднімати ці теми. Це відбувалося не тільки на теренах ІІ Речі Посполитої, але на окупованих польських землях теж дуже багато таких місць. Варто пригадати, що вже у листопаді 1939 року у Кракові було заарештовано всіх професорів Ягеллонського університету, – говорив доктор Останек. – Їх ще тоді не знищили, а вивезли до концтабору, де, щоправда, багато з них померло, однак, багатьох випустили під тиском світового наукового співтовариства, яке було обурене тим, що сталося. Однак, це був лише перший крок. Пізніше німці вже не боялися громадського осуду, – аналізує ситуацію Адам Останек.
Вперше про місця масових поховань жертв нацистів в околицях сучасного Івано‑Франківська заговорили у 80-х роках минулого століття. Науковці Рубашевські з Польщі приїхали сюди у пошуках братніх могил, так званих ям смерті. Місця, де можуть бути ці ями, показали науковцям мешканці села Рибне, яке розташоване неподалік. Нацисти зганяли копати ці ями мешканців села, тож люди переказували, що там було.
– 26 років тому тут був суцільний ліс. Все позаростало кущами, ями були наповнені водою. Ми руками вичерпували по 800 відер води з кожної ями, – розповідає голова Товариства польської культури „Пшиязнь” Віталій Чащін. – Наша організація не мала тоді коштів, техніки. Ми скидалися на пальне, приїздили і у свій вільний час впорядковували тут територію. Згодом місцева українська влада в особі колишнього голови Івано-Франківської обласної адміністрації Михайла Вишиванюка допомогла нам надати цьому місцю статусу цвинтаря, обгородити його парканом. Сьогодні Чорний Ліс відвідують делегації різного рівня, бувають волонтери, зокрема, з Центру польської культури та європейського діалогу. Коли до Центру приїжджає молодь, що дуже важливо, директорка Центру Мар’я Осідач намагається заохотити до відвідин цього місця національної пам’яті. Тут була якось навіть молодь з Німеччини, яка спільно з поляками і українцями впорядковувала це кладовище, – додав Віталій Чащін.
Дуже тривалий час родичі знищеної польської інтелігенції навіть не здогадувалися, що їхні рідні розстріляні у Чорному Лісі. Роками вони сподівалися на зустріч, шукали їх через різні організації, як от „Червоний хрест”, але марно. Родина лікаря, професора Адама Хіцкевича майже через 40 років дізналася, що він був розстріляний нацистами у Чорному Лісі.
– Його раптово забрали з роботи. Ще рано він пішов на роботу і більше не повернувся, – розповідає зі спогадів свого батька Єжи Хіцкевича, онука Адама Хіцкевича, Аліна Ромбальська. Жінка вже багато років приїздить на це місце вклонитися пам’яті свого дідуся і пам’яті інших замордованих нацистами поляків. – Дружина дідуся дізналася, що він у Ґестапо. Вона ходила туди, намагалася з ним побачитися, передавала їжу, речі, записки. А одного дня їй сказали, що передач більше не треба, щоби вона йшла додому, що дідуся тут (у в’язниці) більше немає. Бабуся не знала, не розуміла, що сталося. Ніхто нічого не казав. Вона думала, його перевели в іншу в’язницю, чи в гіршому випадку вислали до Сибіру, сподівалася, він повернеться, дасть про себе знати. Але все марно. Після війни вона виїхала з дітьми до Польщі. І аж у 80-х роках ми дізналися, що Адам Хіцкевич залишився тут, назавжди, у Станіславівській землі ще того ж 1941 року, коли його забрали.
Історію родинної трагедії продовжує ще одна онука Адама Хіцкевича, Малґожата Беш-Яніцка. Жінка каже, вони ніколи не могли відчути тієї радості бути онуками.
– Дідусь ніколи не взяв нас на коліна, не грався з нами, не міг бути частиною нашого життя, але був, є і буде в наших серцях. Дома збереглося кілька листів, які він зміг передати із в’язниці. В останньому з них він написав, що йому не висунуто жодних обвинувачень, тож справа, вочевидь, скоро буде закрита і його випустять. Він написав вкінці, може скоро побачимось... На жаль, цього ніколи не сталося. Це особиста трагедія багатьох родин, їхні долі було поламано, життя знищено. Дружини залишилися з дітьми, без підтримки, опіки, без усвідомлення того, де їхні чоловіки. Батьки не могли брати участі у вихованні своїх синів і доньок, – говорить Малґожата Беш-Яніцка.
У таких місцях, кажуть учасники вшанування пам’яті жертв нацистів, варто замислюватися над тим, аби пам’ятати, шанувати, але не допускати більше ненависті до наступних поколінь, нащадків своїх кривдників, бо тоді це буде безконечним.
Польські науковці вважають, що, крім таких вшанувань, квітів, молитов і запалювання свічок, варто замислитися над ексгумацією жертв. Сьогодні існують технології, які дають змогу за матеріалами ДНК ще живих родичів ідентифікувати всіх замордованих. Бо може виявитися, що тут поховані ті, про кого навіть ми не здогадуємося, про чиє місце смерті чи поховання не знаємо. Однак для цього потрібна взаємодія влади обох сторін і взаємні домовленості та співпраця.
На разі плити з написами прізвищ розстріляної польської інтелігенції в Чорному Лісі перебувають на реконструкції. Роботи координує Фонд „Свобода та демократія”. Ремонтно-консерваторська діяльність фінансується Міністерством культури та національної спадщини Республіки Польща з Фонду промоції культури.
Текст: Володимир Гарматюк
Фото: Анджей Леуш
