Засідання Центрального національного комітету (Фото: biblioteka.opatowek.pl)

Аґатон Ґіллер (1831-1887) – відомий польський політик, один із керівників січневого повстання (1863-1864), журналіст, письменник та історик. Був сином наполеонівського солдата та бургомістра Опатувка Яна Канті Ґіллера та Францішки Шпадковської.

Навчався зокрема в Каліші, Варшаві та Ломжі. Був самоуком. Вивчав польську історію та літературу. Під час Весни народів намагався потрапити до Угорщини, однак був арештований прусаками в Ратибожі. Звільнений з в’язниці в лютому 1850, почав працювати домашнім вчителем у великопольських землянських домах. У 1852 році виїхав до Кракова і вільним слухачем відвідував лекції в Ягеллонському університеті.

Висліджений австрійською поліцією як російський підданий, 10 квітня 1853 року був переданий російській жандармерії. За свою патріотичну діяльність 23-річний юнак був висланий до Сибіру. Повернувшись на Вітчизну 1860 року, брав активну участь в підготовці до січневого повстання. Заробляв журналістикою. З лютого 1861 року до червня 1863 був головним редактором „Недільної читальні”. У 1862-1863 роках був членом Центрального національного комітету та Національного уряду.

Аґатон Ґіллер (Фото: omp.org.pl)

На еміграції вів дуже активну діяльність за незалежність Польщі. Був одним з організаторів Польського музею у Раперсвілі (Швейцарія), а також організатором Польського національного союзу Америки. Тоді ж виступив з ідеєю заснування Державної національної скарбниці. Цю ідею втілено лише після його смерті. У 1867 році Ґіллер перебирається до Парижа і видає газети „Вітчизна” й „Кур’єр польський”. У Парижі виходять перші чотири томи запланованого 10-томника „Історія повстання польського народу в 1861-1864 роках”. Також засновує Товариство підтримки поляків, які навчаються на еміграції.

Все ж він прагнув повернутися до Польщі. За допомогою приятелів йому вдалося отримати дозвіл на приїзд до Галіції. Останні роки свого життя Аґатон Ґіллер, як політичний емігрант, провів у Станіславові, куди приїхав у вересні 1884 року. Проживав у своєї сестри Агрипіни Ґіллер-Коперницької та її чоловіка Францішка Коперницького, також колишнього повстанця і директора Станіславівського відділення Ощадної каси. Францішек Коперницький був офіцером російської армії, який з початку повстання перейшов на бік повстанців. Після придушення повстання Коперницькі спершу оселилися в Молдові, звідти перебралися до Львова, а згодом до Станіславова.

Можливість проживання Ґіллера в Станіславові була пов’язана із неабиякими труднощами – він щоквартально мав звертатися до влади, аби продовжити термін перебування в Галіції. Родина Коперницьких проживала в одноповерховому будинку на розі сучасних вулиць Франка і Драгоманова поблизу Природничо-математичного ліцею. Як згадував краєзнавець Леонід Орел, той будинок ще існував у 60-х роках ХХ століття. У ньому містилося господарське приміщення тодішньої середньої школи №2. Пізніше будинок розібрали. Зараз ця територія, засаджена туями, належить ліцею.

Будинок на вулиці Бачинського, 2. Місце першої редакції газети „Кур’єр Станіславівський” (Фото: Данута Стефанко)

Ґіллер вів активне і просте життя, тож дуже швидко нав’язав контакти із місцевим середовищем. Тоді бургомістром Станіславова був доктор права Ігнацій Камінський. Як ветеран повстання 1863 року, він швидко потоваришував із Ґіллером. Найімовірніше, саме він допоміг йому отримати можливість оселитися в місті Ревери. Позиція цього авторитетного діяча польської громади міста допомогла подолати його провінційність. Це було вигідно всьому місту, бо інші національні угрупування, конкуруючи з поляками, намагалися не відставати та брали від них багато чого корисного. Ю. Зєлінський наводить цікавий факт, який свідчить про ставлення місцевого населення до Ґіллера. Коли 1886 року прах Вікторії Лещинської-Потоцької урочисто перенесено з греко-католицького собору до склепу під колегіатою, на урочистому акті про цю подію поряд з підписами представників влади та знаних мешканців міста стоїть також підпис Аґатона Ґіллера, як єдиного з немісцевої еліти.

Аґатон Ґіллер був ініціатором і головним засновником „Кур’єра Станіславівського”, перший номер якого вийшов 4 квітня 1886 року. У невеличкій кімнатці на сьогоднішній вулиці Бачинського, 2 зібралася невеличка група засновників газети. Тут же розташовувалася і перша редакція часопису. Потім, у 1889-1891 роках, редакція діяла в приміщенні нинішнього музею Олекси Довбуша на вулиці Мазепи, 1. Попередні газети, що виходили у 1848 та 1870 роках, і пізніші не проіснували більше двох років.

„Кур’єр Станіславівський” був першою міською газетою, яка виходила безперервно до приходу совітів у 1939 році. Один із засновників газети, д-р Артур Німгін, згодом бургомістр Станіславова, так згадував про роль Ґіллера у виданні газети: „...Він керував нашими першими кроками у журналістській професії, і ми завдячуємо йому тим, що перші номери „Кур’єра” були дуже добре прийняті польською журналістикою...”. Аґатон Ґіллер також писав до „Самбірського щорічника”, львівської „Національної газети” чи „Польського кур’єра” в Парижі, а навіть до „Газети польської” в Чикаго.

Пам’ятник Аґатону Ґіллеру в Станіславові, 1907 р. (Фото: wikimedia.org)

У 1886 році Ґіллер розпочав у Станіславові роботу над історією січневого повстання, але всілякі інші заходи завадили йому її завершити. Те, що йому вдалося зібрати, було видано у Львові 1888 року, після його смерті, під назвою „Загальна характеристика січневого повстання”.

Відомо також, що він подавав запит на отримання австро-угорського громадянства, що давало б йому більше свободи пересування, але постійно отримував відмову. Національна адміністрація мала неоднозначну позицію щодо надзвичайно активної – попри хворобу – особи Ґіллера. Намісництво у Львові та староста Станіславівський виявляли до нього терпимість і розуміння, але він не користувався симпатією начальника львівської поліції, такого собі Кшачковського, на якого Ґіллер багато разів скаржився у своїх листах. Коли, за словами правоохоронців, він пробув у столиці країни занадто довго, йому наказано покинути Львів протягом 24 годин.

Він помер 18 липня 1887 року о першій ночі в Станіславові. Невдовзі був створений комітет спорудження пам’ятника Аґатону Ґіллеру, очолений багатолітнім бургомістром д-р Ігнацієм Камінським. 15 червня 1890 року тіло Аґатона Ґіллера урочисто перенесено до нового гробівця, авторами якого були архітектор Галіцький і скульптор Томаш Дикас. На могилі встановили постать заплаканої жінки, яка символізує Вітчизну. На цоколі вмонтовано медальйон із зображенням померлого.

Знищений пам’ятник Аґатона Ґіллера в Івано-Франківську (Фото з домашнього архіву Леона Орла)

У 1970-х роках на польських та українських могилах в Івано-Франківську вандали нищили хрести. Найімовірніше, саме тоді розбито статую на могилі Аґатона Ґіллера. У 1980-1982 роках цвинтар „за театром” систематично спустошували. Родини, члени яких були там поховані, переносили останки на новий міський цвинтар у селі Чукалівка, а ті, ким не було кому заопікуватися, досі лежать під алеями Меморіального скверу. У 1981 році (за іншими даними 1980 р.), завдяки зусиллям Польського національного союзу Америки, патроном якого був Аґатон Ґіллер, оскільки 1880 року він ініціював його створення, останки видатного поляка були перенесені на Повонзки у Варшаві. З часом на новому надгробку помістили медальйон із його зображенням авторства Павла Рубашевського, нащадка жителя Станіславова Адама Рубашевського, учасника перенесення тіла Ґіллера. Завдяки реконструйованій композиції його варшавський надгробок дуже схожий на оригінал зі Станіславова.

Могила Аґатона Ґіллера на Старих Повонзках у Варшаві (Фото: wikimedia.org)

У часи ІІ Речі Посполитої іменем Аґатона Ґіллера названо вулиці у Львові та Станіславові. Не забули про нього й у рідному місті Опатувек, де знаходиться Муніципальна публічна бібліотека ім. Братів Ґіллерів та гімназія ім. Аґатона та Стефана Ґіллерів. Пам’ять про Аґатона Ґіллера живе в Польщі й на місцевому рівні, що загалом не применшує його ролі в історії Польщі. Івано-Франківську також пощастило бути пов’язаним із життям цієї неординарної постаті, тому вона також має залишитися в пам’яті громади нашого міста.

Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав Володимир Гарматюк

Партнери

Співпраця

Медіапартнери

Kancelaria Prezesa Rady Ministrów

Проєкт підтримує Канцелярія голови Ради міністрів Республіки Польща в рамках конкурсу полонія та поляки за кордоном 2021

Fundacją Wolność i Demokracja

Проєкт „Професійні медіа в Україні 2021-2022” реалізує Фонд „Свобода та демократія”


Матеріал містить лише погляди автора/ів і не може бути прирівняний до офіційної позиції Канцелярії голови Ради міністрів Республіки Польща

Up