Черга машин, які їдуть у напрямку Польщі (Фото: Каріна Сало / PAP)

24.04.2022 Івано-Франківськ

13.00 – ми в повному складі: мій друг з університету, хлопець з Сирії, який з родиною дістався до Німеччини – репатріант, подруга – нова знайома вчителька польської мови. Друг з братом з Алжиру не їдуть, не мають візи, бояться, що їх повернуть на кордоні чи мають інші страшні передбачення, вирішують залишитися. Я знаю, що вони можуть їхати. Три сестри з якоїсь країни теж не їдуть, хочуть їхати разом потягом. Машина на 5 осіб. Після наради, на який кордон їхати, рушаємо. Ми ж не знаємо, куди краще. Постійна недостача інформації, тільки радіо мужньо працює та надає інформацію. Телефон не підключається до мережі. Ми знаємо, що на Україну напали також з білоруського боку. Тобто польські кордони теж можуть бути недоступні. Адже Луцьк не так далеко. Думаємо їхати через Словаччину. Остаточно вибираємо перехід Хирів – Кросьценко. Їдемо. Карти надруковані на випадок, якби не було мережі. Мережу хтось має, працює на wi-fi. По дорозі ще викидаємо сміття.

Чудовий день, перший весняний. Ідеальне сонце. Хтось мав сьогодні святкувати пройдешній день народження, хтось іншу подію, мало бути масно – сьогодні Масний четвер. І є масно – від думок, що це якесь непорозуміння, це неправда.

Ми їдемо, дорога майже пуста, усі мужньо згідно з інструкціями залишаються вдома. Думки про те, що може все ж таки залишитись, там стільки самотніх старших людей, може треба буде відвести їх в укриття, принести воду. Бути в чомусь корисним, потім роздуми про те, що, мабуть, на цьому етапі будеш більше перешкоджати, а більше можна зробити з Польщі.

Їдемо. Не знаю де їмо і їдемо далі. Гарна дорога, якби не було війни, це був би чудовий день. Наш друг з Сирії є порятунком, має досвід, менше боїться. Він уже втікав від бомб, від війни багато разів, різними способами.

Натовп людей перед українсько-польським кордоном (Fot. censor.net)

Якась місцевість 20 хвилин до кордону. Знаємо, що мусимо знайти туалет, бо здогадуємося вже, що треба буде чекати. Тут немає туалетів! Якась жінка веде нас до забутого всіма вокзального туалету, з не дуже гігієнічними умовами, заставляємо себе скористатися ним, запах і те, що в середині не заохочують. Ми знаємо, що треба і вдячні випадковій жінці, яка нам показала це місце, бо ніхто б його самостійно не знайшов. Їдемо. Може 1-2 хвилини. З’являється черга. 15 година. Чекаємо, чекаємо. Їдемо, стоїмо, чекаємо. Повз нас проходять. Мама з дитиною на руці, з рюкзаком і валізою – ідуть – я не знаю чи їм ще далеко. Повертаються, чоловік – молодий, один, другий, третій…, у радіо кажуть, що не випускають чоловіків від 18 до 60 років, тож вони не пройшли. Слухаємо радіо, що відбувається. Настає ніч. Перша ніч боротьби. Радіо дає відчуття, що в тебе є якісь сили, щось знаєш, тобі здається, що маєш якийсь контроль над цим хаосом. Стоїмо, їдемо. Повідомлення – Білорусь випустила 4 ракети в сторону України, куди летять, як довго летить така ракета? Знов до Франківська, сльози самі виступають. Плакати не можна. Стоїмо, їдемо. Мама з рюкзаком і валізою, тато з рюкзаком і валізою, дитина посередині – ідуть. Ясно, що тато повернеться, щоб боротися. Дві дівчини з валізами. Їдемо, їдемо, стоїмо, стоїмо. Наш сирієць – це наша кухня – маємо все, канапки, батончики, воду. Тільки туалет був уже давно. Президент говорить звернення. Аж хочеться з ним боротися, залишитися. Їдемо. Машини раз на якийсь час повертаються. Це чоловіки, які відвезли своїх жінок, близьких, водії автобусів. Чоловіки мають тут залишитися. Туалет був далеко. Спимо, їдемо, спимо. Де туалет. Хтось до нас підходить і каже, що відкрито додатковий коридор для жінок, ми можемо ним їхати, наш друг має паспорт ЄС, тож може їхати. Їдемо рятувальним коридором. Їдемо, справді їдемо. Тепер ми ті злі, які вирвалися з довгої черги. Треба нас блокувати. Виходжу, пояснюю, що ми не хочемо „впихатися”, просто маємо таку інформацію, що цей коридор для нас. Пускають, їдемо, нас знову блокують. Знову пояснюю. В машині молодий чоловік, ззаду жінка з маленькою дитиною. Так, я не дивуюся йому. Їх напевно повернуть. Він у групі 18-60, а вона, мабуть, не має прав. Вони нервуються, хто б не нервувався. Їдемо „золотим коридором”, власне зараз нам заважає не чекання у цій черзі, ми хочемо в туалет. На карті заправки з туалетами ніби близько. Насправді ж, вічність. Є заправка, є туалет. Ми щасливі. Я не знаю, котра година. Виїжджаємо з заправки. Знаємо, що маємо „золотий коридор”, але вже не наважуємося ним їхати. Стоїмо, їдемо, спимо. Президент благає про щит. Радіо чудове. Які в них позиції. Неймовірні. Спимо. Хтось сигналить. Здається 6 ранку, ми ще на заправці. Може проїхали метрів 10. Це нам. Прикордонники, справді? Так, дійсно. Маємо їхати „золотим коридором”. Їдемо, їдемо, знову блокада, знову пояснюю. Їде щось з сиреною. Блокада мусить поступитися. Їдемо. Кордон. Простий, основний контроль з українського боку, маємо всі документи, але ми часто буваємо в таких місцях, тож це нормально, що маємо. Інші не мусять мати, достатньо документу, що посвідчує особу і все. Для дитини cвідоцтво про народження. Жодних щеплень, тестів, не треба. Тваринки можуть їхати, процедури максимально спрощені. Це час воєнного стану. Зеленої карти так насправді вже не треба. Пізніше можна купити здається кордонну карту чи щось таке. Туалети. Пані прибиральниці працюють, працюють, чистять, розмовляють, підтримують. Вони люб’язні. Ми говоримо про відсутність туалетів. Можливо вони зможуть комусь передати. Польський кордон. Пані з Прикордонної служби терпляче пояснює дівчатам перед нами, куди можна піти, де є допомога, куди звертатися. Старається допомогти. Дуже привітна. Я пишаюся нашою Прикордонною службою. Кінець. Ми в Польщі. Що з тими, хто за нами? Вірять в сильну Україну, я знаю, що ми зустрінемося.

Текст: Лідія Ковальчик
вивчає медицину в Івано-Франківську

З польської переклала Кароліна Шостак