Єжи Кавалерович на початках режисерської кар’єри (Фото: Агенція Форум)

Єжи Францішек Кавалерович (1922-2007) – видатний польський кінорежисер і кіносценарист, який частину свого життя провів у Станіславові. Про його життєпис хочемо сьогодні розповісти нашим Читачам.

Народився 19 січня 1922 року у Гвіздці поблизу Коломиї. Його батько, Едвард Кавалерович, керівник пошти вірменського походження, а мама, Зоф’я Клементів, походила з відлеглого на 80 кілометрів Станіславова, з родини спольщених французів. Виховала для суспільства вчителів, директорів початкових шкіл, працівників банків та установ. Родина Кавалеровичів не була заможною. Батько з однієї державної платні утримував сім’ю – дружину і трьох синів. Це було непросто, тим більше, що старший син Збіґнєв, був глухонімим і помер молодим.

Єжи Кавалерович зростав у багатокультурному середовищі, яке творили поляки, українці, євреї та вірмени. Ось, як він згадував своє дитинство:

„Це було містечко, я б сказав, надзвичайно чудернацьке, хоча й типове для тодішньої Галіції. Патетично кажучи, воно наче перебувало на межі Візантії та Риму. Практично існували там три національності. Переважну більшість становили євреї, друге місце займали українці. Поляків було загалом небагато. Ці три національності жили в особливому симбіозі, поміж божницею, церквою і католицьким костелом, а ці конфесії одна одну шанували. Католицькі свята визнавали євреї та українці, єврейські – поляки та українці, а українські – поляки та євреї. Нікому не приходило до голови, що могло б бути інакше. У тридцяті роки, коли Європа потрапила під тиск фашистської ідеології – в Італії Муссоліні, в Німеччині захоплював владу Гітлер, коли антисемітські тенденції були вже помітні, ці галіційські антиподи були навпаки оазисом спокою та співіснування. Ще дитиною я розумів це в міру мого сприйняття світу й учнівських радощів, пов’язаних, наприклад, із тим, що ми мали дуже довгі канікули, бо свята різних конфесій йшли одні за одними, а ми не мали через це уроків. Тоді, звісно, я не переймався тим, але саме у Гвіздці я на практиці побачив, що таке толерантність”.

Єжи Кавалерович, 1956 р. (Фото: wikimedia.org)

З родинного дому він виніс не лише світоглядні настанови, але й зацікавлення мистецтвом:

„У нашій сім’ї панував дух непокори, якщо та можна сказати. Майже всі вважали, що роблять щось з мимовільної необхідності, а якби могли, то жили б в іншому світі. Передусім у світі мистецтва. А були це дійсно талановиті люди. Сестри моєї мами успішно концертували на цитрах. Її брат Кароль був художником. Батько не займався мистецтвом, але полюбляв книжки. Читав багато і нас – синів – заохочував до читання. Йому завдячую знайомство з польською літературою. „Фараона” я вперше прочитав, коли мав не більше 12 років,” – розповідав Єжи Кавалерович.

Едвард Кавалерович ініціював створення у Гвіздці дому Сокола, який, на відміну від парамілітарного Стрільця був формуванням людей, захоплених природою, спортом, туризмом, а також культурними традиціями. Сокіл мав риси патріотичної організації, але не націоналістичної. У приміщенні Сокола була також глядацька зала. Там показували переважно п’єси Александра Фредро, а головним режисером-аматором був Станіслав Плішевський – двоюрідний дідусь Єжи Кавалеровича і дуже яскрава постать. Він залучав до того театру всю місцеву інтелігенцію. У його виставах завжди брали участь вчителі, з’являлися: суддя, нотаріус, адвокат. Усі грали гонорово, а ця громадська ініціатива швидко здобула популярність і славу. Кожна прем’єра була надзвичайною подією. Тим більше, що найближчий професійний театр був у Львові.

Режисер Єжи Кавалерович і акторка Люцина Вінницька, 1962 р. (Фото: Цезар Ланґа / PAP)

1936 року молодий Єжи виїхав на навчання до гімназії у Станіславові і так описує черговий етап свого життя:

„У Гвіздці не було гімназії, тож батьки послали нас до Станіславова під опіку маминих сестер. Я був середнім учнем, бо не прикладав старань. Мене приваблював спорт, десятибор’я, волейбол... І ще кіно. Батько мого друга з гімназії був власником кінотеатру „Тон”, потім „Орел”. Я переглянув там надзвичайно багато американських фільмів. Кіно переживало апогей і в маленькому Станіславові можна було побачити продукцію найбільших кіностудій Голлівуду. Фільми з Гретою Гарбо, Марлен Дітріх… Фільмом, який я побачив вперше у своєму житті, були „Нібелунги” Фріца Ланґа, ще німе кіно. Я мав тоді десять років, запам’яталася мені сцена, де Зіґфрід їде на коні через ліс. Вона художньо врізалася мені в пам’ять. Лише згодом я знайшов її на екрані. Звісно тоді я зрозумів сенс „Нібелунгів”, їх місце в німецькій культурі та кіномистецтві... Другим фільмом, який я побачив, був „Quo vadis?”. У першій, також німій версії. Я ходив на цей фільм до кінотеатру „Марс” у Коломиї”.

Склав іспити, а продовженню навчання завадила ІІ світова війна. Під час радянської окупації проживав з сім’єю в Станіславові. Коли місто у 1941 році зайняли німці, працював на різних роботах. Спершу працював у німецькій локомотивній майстерні, пізніше вантажником на вокзалі в Станіславові, а також комірником. Так він міг роздобути нормальні документи, що врятувало його від вивезення на примусові роботи до Німеччини. У 1944 році, втікаючи від німців, які шукали його брата Вітольда, що пішов у партизани, родина Кавалеровича перебралася до Кракова, де Єжи заочно склав екзамени.

У 1946-1949 роках навчався у Краківській академії мистецтв. Під час навчання у 1946 році пройшов курс кінопідготовки. Кавалерович став одним із перших 50 курсантів. Пізніше на базі тих курсів заснували Інститут кінематографії.

Зірка Єжи Кавалеровича на Лодзькій алеї зірок (Фото: wikimedia.org)

Режисерський дебют відбувся 1951 року. У 1954 році за порадою Ванди Якубовської записався до Об’єднаної робітничої партії Польщі, членом якої був до 1990 року. 1955 року внаслідок реорганізації польського кінопромислу виробництво фільмів децентралізовано. Були створені кіностудії, серед яких кіностудія „Кадр”. Її художнім керівником став Кавалерович. 1957 року він зняв перший фільм, що вважається фільмом польської кіношколи, який був позбавлений нальоту соцреалізму. У травні 1966 року бере участь у з’їзді засновників Товариства польських кінематографістів (SFP), де його обрали першим головою (1966-1978). У 1978 році на IV Загальних зборах ТПК склав свої повноваження на користь Анджея Вайди, ставши почесним головою. У 1983-1986 роках був головою Комісії з питань кінематографії Національної ради культури, а в 1987-1988 роках віцеголовою Комітету кінематографії. У 80-х роках викладав у Державній вищій школі кіно, телебачення і театрального мистецтва в Лодзі. У 1985-1989 роках був депутатом Сейму ПНР IX каденції. Отримав звання доктора Honoris Causa паризького Університету Сорбонна ІІ (1998) і Державної вищої школи кіно, телебачення і театрального мистецтва ім. Леона Шіллера в Лодзі (2000).

Єжи Кавалерович став режисером таких фільмів: „Громада” (1951), „Целюлоза” (1953-1954), „Під фригійською зіркою” (1954), „Тінь” (1956), „Справжній кінець великої війни” (1957), „Потяг” (1959), „Мати Йоанна від ангелів” (1960), „Фараон” (1966), „Гра” (1968), „Маддалена” (1971), „Смерть президента” (1977), „Зустріч в Атлантиці” (1980), „Аустерія” (1989), „Діти Бронштейна” (1990), „За що?” (1995), „Quo vadis?” (2001). Його всюди ототожнюють із польською кіношколою, хоча тільки три його фільми (1957, 1959 i 1960 років) належать до неї. Більшість фільмів Кавалеровича – це адаптації літературних творів, в яких видно творчу індивідуальність режисера. Єжи Кавалеровича називають епічним режисером, реконструктором уже неіснуючих світів.

Могила Кавалеровича на Повонзках у Варшаві (Фото: Александра Майданського / newspix.pl)

У відомого польського режисера стався крововилив у мозок, після чого він впав у кому. Помер він 27 грудня 2007 року, не приходячи до тями у віці 85 років. Урну з його прахом було поховано на Алеї заслужених на Військовому цвинтарі на Повонзках у Варшаві.

Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав Володимир Гарматюк

Партнери

Співпраця

Медіапартнери

Kancelaria Prezesa Rady Ministrów

Проєкт підтримує Канцелярія голови Ради міністрів Республіки Польща в рамках конкурсу полонія та поляки за кордоном 2021

Fundacją Wolność i Demokracja

Проєкт „Професійні медіа в Україні 2021-2022” реалізує Фонд „Свобода та демократія”


Матеріал містить лише погляди автора/ів і не може бути прирівняний до офіційної позиції Канцелярії голови Ради міністрів Республіки Польща

Up