Фото: Олег Синєгубов, голова Харківської обласної військової адміністрації
У часи, коли війна стала нашою щоденністю, а новини з фронту заповнюють інформаційний простір, ми намагаємось знайти дрібку спокою, якусь галузь, яка є незмінною, на яку війна немає впливу. Здавалося б, що таким острівцем безпеки є культура. Музичні твори, витвори мистецтва, кінострічки чи літературні шедеври дозволяють хоча б на мить зануритись у вимріяний світ, де немає ненависті, ракетних обстрілів, несправедливості та зла.
Однак, варто задуматись, чи справді культура може бути безумовно відмежована від реальності, яка нас оточує? Чи митці можуть бути безсторонніми та безкорисливими?
Говорячи про культуру, треба передусім підкреслити, що вона формує в людській свідомості певний світогляд, який впливає на поведінку окремих суспільних груп. Література, яку ми читаємо, у великій мірі віддзеркалюється в мові, яку ми використовуємо, а переглянуті фільми призводять до того, що в нас закріплюються певні моделі поведінки чи міжлюдських відносин.
Фото: Денис Карачевцев
Культура нерозривно пов’язана з історичною та геополітичною дійсністю. Видатні художники та письменники Середньовіччя, Романтизму чи інших епох увіковічили у своїх витворах те, що було для них найближчим – великі ідеї, події, які змінювали долю людства, але також щоденне життя народу чи держави.
Ян Матейко, малюючи свої картини, представляв багатовікову історію Польщі, найвеличніші сторінки її літопису. У кожній з них лунає любов до Вітчизни. Праці видатного художника мали вплив на ідентичність поляків XIX століття, а також наступних поколінь. У найскладніші для Польщі моменти вони розпалювали надію на майбутнє та волю боротьби за незалежність.
Однак, перенесімось в наші реалії. В умовах триваючої російсько-української війни культура стала одним з політичних інструментів. Вона може виконувати різні функції, служити різним цілям, тож важливим є критичний аналіз окремих творів. До прикладу, культура слугує зміцненню бойового духу українського народу, натомість російська пропагандистська машина використовує її для розпалювання ненависті й презирства до вільного світу серед росіян.
Фото: Павло Клімов / REUTERS
Якщо українці використовують різноманітні форми висвітлення для поширювання правди про російські злочини, то російські загарбники інструменталізують культуру, щоб огорнути злочинців і вбивць плащем „справжніх” російських патріотів і захисників „власних історичних територій”. У підсумку маємо вовків в овечих шкурах.
Так було завжди, однак після 24 лютого 2022 року, війна на інформаційному та культурному фронті ввійшла в активнішу фазу. Повномасштабне російське вторгнення в Україну причинилося до створення численних музичних, літературних чи художніх творів. Повстали також різноманітні репортажі та фільми, які висвітлюють й документують російські злочини проти цивільного населення, справжнє обличчя „русского мира” та знищення, які вчинили окупанти.
Однією з таких робіт є фільм „20 днів у Маріуполі”, який показує людську трагедію та намагання вижити в нелюдських умовах. Він висвітлює історії звичайних людей, які втратили все – від матеріальних речей, через віру та надію, аж до втрати близьких.
Фото: Центр Мєрошевського
Кінострічка отримала Оскар як найкращий повнометражний документальний фільм. Це важливо з кількох причин. Передусім, фільм представляє масштаби російської жорстокості на міжнародній арені. Він нагадує „втомленому” війною світу про трагедію російсько-українського збройного конфлікту та спробу знищення українського народу варварами, керованими кремлівським режимом.
Ми зворушуємось та плачемо, переглядаючи документальні чи художні фільми, які показують трагедію II світової війни, й забуваючи, що ця історія стала реальністю мільйонів мешканців України. У нас „йде мороз по шкірі” від перегляду архівних фотографій та відеозаписів зрівняної з землею Варшави, водночас ми забуваємо, що подібна доля спіткала не одне українське місто.
Війна зачепила кожну галузь життя, тож у різні способи можна причинитись до поширювання правди та захисту справедливості. Через написання віршів, записування спогадів і щоденників, створення кінострічок чи увічнення на фотографіях перебігу й наслідків війни. Єдине, чого ми не можемо собі дозволити – байдужість та мовчання.
Текст: Данута Стефанко
