Фото: Єжи Томашевскі
„Я хотів, щоб Варшава була величною. [...] Тепер я бачу її з вікон у всій величі та славі, оточену хмарами диму, багряну від полум’я пожеж, прекрасну, незламну, велику, воюючу Варшаву. І хоча там, де мали бути чудові сиротинці, лежать руїни, хоча там, де мали бути парки, сьогодні барикади, густо вкриті трупами, [...] не через 50 років, не через 100, а сьогодні Варшава, захищаючи честь Польщі, перебуває на вершині своєї величі та слави”, – ці слова, сказані президентом столиці Стефаном Стажинським у вересні 1939 року, були актуальними й у момент початку Варшавського повстання.
Година „W” 1 серпня 1944 року стала кульмінацією прагнень до свободи й незалежності польського народу, який перебував під окупацією. Від пересічних мешканців тогочасної столиці повстанців відрізняла мужність, незламність та вірність ідеї скинути з себе німецьке ярмо. Це були люди, які ставили добро Вітчизни, добро воюючої Польщі, понад власне добро.
Вони були звичайними людьми, людьми, які робили помилки, людьми, які любили, ненавиділи, страждали чи раділи з найкоротших моментів, проведених зі своїми близькими. Кожну, навіть найменшу перемогу, сприймали як крок до гордого повернення своєї свободи. Повстанці були втомлені нескінченною війною, але не давали собі морального права скласти зброю, припинити боротьбу, відчуваючи обов’язок перед співвітчизниками, бажаючи дати впевненість у завтрашньому дні своїм родинам.
Фото: Мар’ян Грабський / Музей Варшавського повстання
Попри те, що Варшавське повстання закінчилося поразкою, а столиця була зрівняна з землею, ніхто не може критикувати чи засуджувати, чи варто було його взагалі починати, адже рішення, які тоді приймались й боротьба, виникали зі щирого бажання добра для своєї держави й віри в його досягнення. Люди, про яких ми сьогодні пам’ятаємо, яких вшановуємо, часто ставали людьми без майбутнього, з поламаним сьогоденням.
Відразу після війни, у нібито вже „незалежній” Польщі, на повстанців чекали репресії, суди, звинувачення у „зраді” народу, зрештою, смертні вироки. Борючись за добро своєї Вітчизни, вони були самовідданими – не розраховували на почесті чи нагороди – керувалися, найчастіше, любов’ю та щирою відданістю своїй Вітчизні. Вони захищали безцінні цінності, якими є любов, патріотизм, честь та готовність віддати життя за ближнього.
Війна, що триває в Україні, є доказом того, що людство вкотре не засвоїло уроки предків. Особливо в ці часи, коли історія заточує коло, важливо пам’ятати про героїчні, хоча й часто трагічні сторінки минулого.
Текст: Данута Стефанко