Фото: Culture.pl

Коли вранці 24 лютого 2022 року прозвучали перші звуки вибухів у різних містах України, ніхто не міг передбачити, що повномасштабна російсько-українська війна триватиме 3 роки. Тоді рахувалась кожна година, а найбільшу радість приносили новини про чергову відбиту атаку на столицю. „Тільки б Київ вистояв”, – це речення можна було почути в кожному домі. Символізм української столиці, мужність та відвага захисників вселяли надію.

Спогади з перших днів російського вторгнення схожі на привида, але їх неможливо стерти з пам’яті. Міста, що готуються до наступу, навіть ті, розташовані вздовж західного кордону України. Порожні вулиці, патрулі територіальної оборони. Сотні повідомлень, телефонних дзвінків і турботливих запитань: „чи можемо ми чимось допомогти?”. Неймовірна солідарність, емпатія, бажання принаймні якось пом’якшити наслідки цієї трагедії для цивільного населення й підтримати українських захисників.

Після успішної оборони української столиці, багато хто зітхнув з полегшенням, думаючи, що найгірше вже позаду. Однак, стало відомо про різанину в Бучі та Ірпені, а пізніше наступні повідомлення про масові вбивства солдатів і цивільних. Саме тоді український народ і весь світ усвідомили, що проти України воюють не люди. Людина, яка за своєю природою прагне до щастя, не може бути такою жорстокою та мати вподобання у кривдженні, катуванні, ґвалтуванні та мордуванні таких же людей, як і вона сам.

Фото: Reuters

Росія воює не лише проти України. Хоча вона має геополітичні та економічні інтереси в окупації української держави, варто пам’ятати, що до будь-якої демократичної держави кремлівський режим ставиться вороже. Тут йдеться також про конфлікт цінностей. Фанатично одержимі імперіалістичними амбіціями, російські окупанти понад усе цінують керування залізної руки та безкарність у досягненні політичних цілей.

Ціною російського безумства є матері українських захисників – також поляків – які чіпляються за останні крихти надії, очікуючи на будь-яку звістку про своїх зниклих безвісти синів і доньок. Сім’ї у відчаї, які не можуть повернути життя своїм близьким. Молоді люди, які передусім хочуть захистити своїх рідних і зупинити хвилю варварства, що йде з-за східного кордону України. Люди, які втратили нормальне щодення, але ніколи не втратять честі.

Розбиті серця батьків, які втратили своїх дітей. Невимовний біль жінок, які вже ніколи не обіймуть чоловіків, і чоловіків, чиї дружини полягли, захищаючи Вітчизну. Самотність дітей, яких безжально осиротили. Сотні, тисячі втрат серед солдатів, медиків, волонтерів, журналістів і цивільного населення. Винищені міста та села. Люди продовжують гинути. Україна стікає кров’ю.

Фото: Макс Левін

Попри пролиті сльози, мешканці України навчилися сміятися під звуки тривоги, боротися за життя своє та близьких на фоні вибухів, руїн і крові, навчилися любити попри біль та ненависть, відбивати атаки попри відсутність сил. Останні 3 роки були часом втрачених і віднайдених надій, брехні та маніпуляцій, а водночас болісної правди та відстоювання справедливості. У цьому смертельному танці тільки любов зміцнює.

Любов до Вітчизни дозволяє боротися з усією рішучістю, відданістю та жертовністю. Любов до людей дозволяє залишатися людиною, гідно захищаючи своїх співвітчизників. Любов дозволяє бути кращим за ворога, яким рухає лише ненависть і жага до влади.

Цього дня, який для багатьох став початком пекла на землі, пам’ятаймо, що не можна бути байдужими. Важлива кожна форма допомоги, кожен добрий жест чи слово підтримки. Згадаймо сьогодні в наших молитвах усіх, хто віддав своє життя, захищаючи демократичні та християнські цінності – свободу, жертовність, справедливість й життя.

Текст: Данута Стефанко