Ядвіга Моравецька під час конференції „Жінки в боротьбі за незалежність” у Варшаві (Фото: Павел Супернак / PAP)
9 серпня 2025 року у Вроцлаві відбулося поховання Ядвіги Моравецької, яка народилася у 1930 році в Станіславові (нині Івано-Франківськ). За фахом хімік, випускниця Ягеллонського університету. У 1959 році вийшла заміж за Корнеля Моравецького, опозиціонера та лідера „Боротьбової Солідарності”. Подружжя мало п’ятеро дітей – чотири доньки та сина Матеуша (прем’єр-міністр Польщі у 2017-2023 роках).
Пропонуємо читачам розмову Ярослава Краснодембського з уродженкою Станіславова, яка розповідає про свої родинні та краєзнавчі корені.
Відтоді, як Ваш син Матеуш Моравецький став прем’єр-міністром, увага журналістів була прикута передусім до нього. Я ж хотів би запитати Вас про Ваші корені.
Якщо говорити про моє походження, то мій батько був зі Станіславова, звідти походили й його предки. Один із моїх прадідів, кажуть, вважав себе чехом, а прабабуся була з Лотарингії, мала прізвище з французьким звучанням – Леблан. Це, до речі, було цілком типово для Галичини, де мешкало багато різних національностей. Моя мама народилася й жила у Велюнi – тобто далеко від Станіславова.
Після Першої світової війни життя було дуже важким. Батько виїхав до Франції заробити грошей, там познайомився з мамою і повернувся з нею до Польщі вже з наміром одружитися. Тим часом мамина родина переїхала на Віленщину, у колонію Янки [повіт Дзісненський], оскільки тоді активно закликали заселяти Східні Креси. Це був, можна сказати, глухий закуток. Там я часто проводила літо, долаючи довгий шлях на північ Польщі. Батьки одружилися в Докшицях [повіт Ошмянський], а в 1929 році переїхали до Станіславова.
З архівних документів, знайдених в Івано-Франківську, відомо, що Ваш батько був залізничником, а родина мешкала на вулиці Колійовій.
Батько все життя працював на залізниці. Починав із найнижчих посад: спершу був кондуктором вантажних потягів, згодом пасажирських. Не знаю чому, але ми часто змінювали квартири. Найяскравіше пам’ятаю житло на вулиці Дворській, яке виходило на полдери та чудові луки вздовж річки, що закінчувалися Бистрицею Надвірнянською. У ній я любила купатися. Коли вже почалася війна, я носила з нашого саду помідори польським солдатам. Потім по радіо прозвучало повідомлення про капітуляцію, і мама, обійнявши мене, промовила лише: „Ядзюсю, Польщі більше немає”.
Чим, на Вашу думку, відрізнявся Станіславів від повоєнного Вроцлава, куди Ви приїхали після 1945 року?
Передусім – епохою. Мама завжди дбала про харчі, була сильною жінкою, вільно володіла французькою після короткого перебування у Франції. Батько мав золоті руки: умів і дерево обробити, і пошити щось. Мені дуже бракувало Бистриці. У Вроцлаві було багато руїн, місто виглядало сумним. Після школи я вступила до Політехніки, і дорогою на заняття йшла крізь завали.
Учителі нагадували мені довоєнних, з Кресів. Ми підтримували контакти з родинами станіславівців, які жили поруч. Діти й молодь навколо нас здебільшого були переселенцями з Кресів. Через роки настоятелем кафедрального собору став священник зі Станіславова [ймовірно, о. кан. Стефан Гелович], який колись благословив наш від’їзд. Я була в захваті, коли впізнала його.
Фотографія з причастя 1938 року. Ядвіга стоїть між вчителькою Анелою Сокольницькою та директором повшехної школи на Майзлях Юліаном Дубасом, обоє вбиті німцями (колекція родини Моравецьких)
Станіславів, хоч і був значно меншим містом, мав чимало привабливого: парк імені Сенкевича, кілька спортивних майданчиків, театр. До того ж, він розташовувався неподалік гір.
Вільний час улітку я проводила над Бистрицею, а взимку – катаючись на санчатах. Ми грали разом у різні настільні ігри, а батько, який любив карти, навчив нас грати в румі-бриж. Ми не мали коштів, щоб їздити на відпочинок у Яремче чи Ворохту. Зазвичай я проводила канікули з мамою у дідуся й бабусі на Віленщині. Коли дядько й тітка дізналися, що до Вільна приїде Мосцицький, мене, напередодні війни, повезли туди, щоб я його побачила.
Креси – край, овіяний багатьма міфами, один із яких – міф про толерантність. І все ж можна сказати, що Покуття було особливим регіоном, де міжнаціональні стосунки залишалися добрими.
Абсолютно не відчувалося жодної національної різниці: чи то дівчинка-єврейка, чи українка – у класі вчителька ставилася до всіх однаково. Не пригадую жодних конфліктів на цьому ґрунті. Поряд із нашою вулицею жили українці. Серед них був хлопець, трохи старший за мене, гарний, гордий – він мені подобався, але мушу визнати, що вони почувалися трохи відокремленими й рідше брали участь у наших дитячих розвагах. Цікаво, що брат мого батька мав наречену-єврейку приблизно двадцяти років. Вона жила у бідній вулиці району Гурка, де будинки були буквально мазанками. Але настільки була охайною, що я щиро нею захоплювалась: попри вбогий дім, у ньому панувала бездоганна чистота. Під час Другої світової, коли до Станіславова увійшли німці, дядько винайняв квартиру у вілловому районі, оселився з нею й називав своєю дружиною. Так вона й пережила війну.
Ви згадали школу. Це, безперечно, був важливий період, проведений ще в незалежній Польщі.
Учителі тоді були виховані ще до відновлення незалежності Польщі. Вони мали глибоке почуття гідності та величезний патріотизм. Наша вчителька з особливою теплотою розповідала нам про Львівських орлят і бої на Східних Кресах. Вона була активною в громадському та політичному житті, навчала нас пісень і віршів про Пілсудського. Добре пам’ятаю один із них: „Це неправда, що тебе вже немає, це неправда, що ти вже в могилі, хоч сьогодні плаче вся польська земля, вся польська земля у жалобі”. Або інший: „Є на Росі гранітна плита, серед солдатських могил єдина, на ній вибито слова: мати і серце сина. Серце сина, серце лицаря, велике, відважне і праведне серце він поклав у жертву матері, спи серед братів-солдатів, твоїх улюблених, під добрими крилами, дві матері будуть тебе захищати – твоя і та, що в Острій Брамі”. Ці рядки й досі живуть у моїй пам’яті. Тоді я мріяла, що воюю за Польщу й віддаю за неї життя.
Ядвіга Моравецька на тлі руїн, Вроцлав, 1951 р. (колекція родини Моравецьких)
Війна змінила все. Вона також розділила народи, які до того жили відносно мирно. Що з того важкого часу Вам запам’яталося?
Насамперед – радійне оголошення і плач моєї мами. Попри обов’язок здати радіоприймачі, ми продовжували таємно слухати передачі з Лондона. Коли прийшли совіти, сім’ю моєї мами з Віленщини вивезли на Сибір. Оскільки дядько був теслею, а тітка – кравчинею й мала розум, щоб забрати із собою швейну машинку, вони якось вижили. Ми з мамою надсилали їм харчові посилки й листи, які, хоч і цензурувалися, але доходили. Старший брат мами був у русі опору. Його згодом заарештували та засудили на смерть. Лише прихід німців у 1941 році врятував його: частину в’язнів розстріляли на місці, іншу – совіти гнали вглиб Росії. Зрештою він потрапив до Армії Андерса, пройшов усі бойові шляхи, був сапером і брав участь у битві під Монте-Кассіно. Добре збережений прапорець із тієї битви я згодом передала синові як реліквію.
У Станіславові батько завжди приносив новини, які передавалися з інших місцевостей. Хоч він не був у підпіллі, збирав записки, радився з мамою, кому їх потрібно доставити. Ми жили на околиці, на Майзлях, і коли почалися напади українських націоналістів, доходили страшні звістки про жорстокі розправи над беззахисними поляками у селах. Ми готувалися до самооборони: тримали відра з піском і водою, сокири. Разом із сусідами були напоготові, бо відразу за річкою було українське село.
Сьогодні Росія часто маніпулює темою новітньої історії Польщі. Чи мали мешканці Кресів ілюзії щодо того, що вигнання німців означає звільнення?
Пам’ятаю один випадок: уже після так званого „визволення” я йшла районом Гурка. Не знаю, чому сама, але я добре знала місто, мені вже було 14 років. Уздовж муру, у напрямку віадука, назустріч ішов солдат. Зупинився й запитав: „Почему не радуешься? Мы победили!”. І вдарив мене по обличчю.
Тоді до Станіславова прибуло військо Костюшківської дивізії. Уперше за роки окупації з’явився біло-червоний прапор, ми співали „Boże, coś Polskę”, атмосфера була урочистою. Мій старший брат тоді заявив, що йде до війська. Він працював на великих залізничних майстернях, начальником яких був „білий росіянин” – приятель мами. Той попередив: „Нехай він не йде в це військо, це не те, що ви думаєте”. Але брат був упертий і хотів воювати. Він був водієм, дійшов до Берліна й пережив війну. Тим часом дядько з тіткою, яких вивезли на Сибір із Віленщини, зрештою теж повернулися.
Ядвіга Моравецька (Фото: Малвіна Ґадава / Газета Вроцлавська)
Війна закінчилася, але вам ще належало подолати довгу дорогу в експатріаційному потязі та пережити період адаптації.
Ми знали, що можемо залишитися, але для цього треба було прийняти радянське громадянство. Ми вже тоді знали про Катинь і Сибір, розуміли, хто вони такі. Це був червень 1945 року. Транспорти до Польщі ходили по-різному: іноді швидко, іноді довго. Потрібно було підготуватися. Вагони були відкриті. Кожна сім’я мала свій куточок, щоб можна було перепочити. Дозволяли взяти з собою речі, навіть меблі. Наш транспорт мав удачу: погода була гарною, і ми їхали лише три дні. На третій день зупинилися у Стшельцях Опольських. Мама прагнула до Велюня, бо була звідти родом, батькові ж потрібна була велика станція. Згодом ми переїхали до Вроцлава, де жили наші сусіди зі Станіславова.
Прем’єр нещодавно в інтерв’ю казав, що найбільше любить вареники з картоплею та деруни – страви зі Станіславова. Що ще ви привезли звідти?
Із страв – обов’язково кутю та горох із капустою. А ще – патріотичні пісні та оповіді, які передавала нам учителька в Станіславові. Я пам’ятаю довоєнні свята 3 травня та 11 листопада, паради. Коли почали створюватися товариства переселенців із Кресів, я була розділена між Велюнєм і Станіславовом. Коли 2002 року Матеуш із невісткою поїхали зі мною до Станіславова, ми обов’язково пішли до Бистриці. З жалем дивилася на неї: не було луків, піску й гарних гірських каменів. Річка стала зарегульованою, а на місці моїх чудових заплав виросли багатоповерхівки.
Дякую Вам за розмову.
Текст уперше опубліковано у „Кур’єрі Галіційському” в серпні 2020 року
Джерело: kuriergalicyjski.com
З польської переклав Артур Ліперт
