Фото: Jose Colon / Anadolu Agency via AFP

Через чотири роки після початку повномасштабного російського вторгнення Україна продовжує боротьбу. Вона не впала, не була підпорядкована, не зникла з мапи. Але сьогодні перед історичним випробуванням стоїть не лише Київ. Європа має відповісти на запитання: чи здатна вона забезпечити майбутнє – своє і України.

24 лютого 2026 року виповнилося рівно чотири роки з моменту, коли російські війська увійшли на територію України в масштабі, небаченому десятиліттями. Раніше Росія атакувала цю країну у 2014 році. У перші тижні війни багато спостерігачів прогнозували швидке падіння Києва. Тим часом Україна вистояла – і утримала лінію фронту. Однак, як наголошують аналітики, ми вступаємо в нову фазу конфлікту – менш видовищну, більш виснажливу й стратегічно вимогливу.

Війна, яка змінила Європу

Масштаби руйнувань і людських втрат залишаються величезними. Тисячі загиблих цивільних, десятки тисяч поранених, мільйони переміщених осіб. Зруйнована енергетична інфраструктура, міста під постійними обстрілами, покоління дітей, що зростає в тіні війни. Це не „заморожений” конфлікт – це досі активна, виснажлива війна.

Водночас Україна довела, що є державою, здатною до мобілізації та адаптації. Її збройні сили перетворилися на одну з найбільш досвідчених армій у Європі. Громадянське суспільство взяло на себе значну частину організаційного та гуманітарного навантаження. Держава не розпалася – хоча ще у 2022 році такий сценарій багатьом аналітикам здавався майже неминучим.

Європа між солідарністю та втомою

Сьогодні справжній виклик зміщується з фронту на політичний рівень. Протягом чотирьох років Європа зберігала підтримку України – фінансову, військову та гуманітарну. Проте темпи ухвалення рішень часто були повільними, а постачання озброєння нерідко затримувалися через внутрішні суперечки.

Ключовою опорою підтримки залишалися Сполучені Штати, чия військова й фінансова участь від початку війни мала вирішальне значення. Однак зміна політичної динаміки у США свідчить про те, що європейська безпека не може ґрунтуватися виключно на трансатлантичних гарантіях. Європа повинна взяти на себе більшу відповідальність за стабільність власного континенту та будувати стійкі, автономні механізми підтримки.

Аналітики зазначають, що Європейський Союз має вийти за межі реактивної логіки. Якщо Україна є ключовою для безпеки континенту, то підтримка не може щоразу ставати предметом політичного торгу. Потрібні сталі механізми та зобов’язання, що мають обов’язковий характер.

Перемир’я? Так – але не за будь-яку ціну

У публічній дискусії дедалі частіше з’являються питання щодо припинення вогню. Водночас слід чітко підкреслити: не може бути жодних переговорів „про Україну без України”. Будь-яка домовленість має поважати суверенітет Києва та його суб’єктність.

Більше того, перемир’я без реальних гарантій безпеки може виявитися лише паузою перед новою ескалацією. Історія регіону показує, що припинення вогню без сталої архітектури безпеки часто не розв’язує конфлікт, а лише відкладає його.

Суперечка щодо оборонної промисловості та темпів постачання

Одним із найбільш суперечливих аспектів аналізу є питання умов надання військової допомоги. Європа прагне зміцнити власну оборонну промисловість – що є зрозумілим на тлі зростання загроз. Проблема полягає в тому, що Україна не може чекати на довгострокові стратегії.

Якщо ключові системи протиповітряної оборони чи боєприпаси швидше доступні поза межами ЄС, механізми підтримки мають проєктуватися так, щоб максимізувати ефективність на полі бою, а не лише підтримувати європейських виробників.

Ця напруга між стратегічною автономією Європи та нагальністю потреб України стає однією з найважливіших дилем четвертого року війни.

Психічне здоров’я як елемент безпеки

Є й інший, менш очевидний, але надзвичайно важливий аспект – суспільна стійкість. Війна – це не лише лінія фронту, а й система охорони здоров’я, психологічна травма, здатність держави функціонувати під постійними обстрілами.

Масовий досвід насильства, переміщення та втрати близьких матиме наслідки на десятиліття. Тому підтримка України не може обмежуватися постачанням зброї – вона має охоплювати відбудову інституцій та публічних систем.

Членство в ЄС – стратегічний сигнал

Усе це веде до ширшого питання про майбутнє європейської інтеграції. Прискорення процесу вступу України до ЄС розглядається не лише як політичний проєкт, а й як елемент геополітичного закріплення країни в структурах Заходу.

Повноправне членство – це сигнал. Україна не перебуває у „сірій зоні” між Сходом і Заходом. Це також імпульс до реформ, стабілізації та залучення інвестицій у процесі відбудови.

Україна утримала лінію оборони. Тепер Європа має довести, що здатна забезпечити майбутнє. Війна в Україні не є периферійним конфліктом. Це тест здатності Європейського Союзу діяти як геополітичний суб’єкт. Якщо підтримка буде нестійкою й запізнілою, наслідки можуть вийти далеко за межі східних кордонів України.

Через чотири роки після початку вторгнення питання вже не в тому, чи вистояла Україна. Питання в тому, чи зробила Європа висновки.

Текст: Артур Ліперт