Пляж на Дністрі в Заліщиках у 1930-х роках (Фото: Національна бібліотека)

„Подорож – це вже частина відпустки” – цей принцип мешканці Другої Речі Посполитої знали задовго до ери автомагістралей і бюджетних авіаліній. У 1930-х роках літня відпустка починалася не на пляжі й не в пансіонаті, а на пероні вокзалу. Саме там народжувалося хвилювання, якого не могло подарувати жодне інше місце.

Щоліта з Гдині вирушали мандрівники, які – завдяки безпересадковим вагонам і зручним стикуванням – могли дістатися аж до Заліщиків, одного з наймодніших курортів Другої Речі Посполитої. На них чекало близько 1314 кілометрів подорожі майже через усю Польщу – від Балтійського моря до сонячного Поділля. Для багатьох пасажирів це була не звичайна поїздка залізницею. Це був перший день відпустки.

На перонах панував гамір. Носії перевозили валізи, кондуктори перевіряли квитки, діти притуляли обличчя до вікон вагонів. Одні їхали на лікування до Трускавця або Моршина, інші обирали гірські маршрути Яремча чи мандрівки Ґорґанами. Були й ті, хто мріяв лише про сонце над Дністром.

Сьогодні важко повірити, що саме залізниця започаткувала моду на відпочинок на Кресах.

Держава, яку об’єднали колії

Після відновлення незалежності Польща успадкувала від держав-загарбниць три окремі залізничні системи. Їх уніфікація стала одним із найбільших викликів для молодої держави. Розбудова спільної мережі мала економічне й військове значення, однак невдовзі було помічено і її величезний суспільний потенціал.

Вагони-ресторани Польських державних залізниць (Фото: Національний цифровий архів)

Залізниця почала з’єднувати не лише міста. Вона об’єднувала людей. Завдяки їй мешканець Познані міг уперше побачити Гуцульщину, варшав’янин – дістатися до Дністра, а родина з Помор’я – провести відпустку біля підніжжя Чорногори. У країні, яка лише вчилася жити разом після 123 років поділів, це мало значення, що виходило далеко за межі звичайного транспорту.

Людина, яка навчила поляків подорожувати

Важко говорити про зародження польського туризму, не згадавши Мечислава Орловича.

Юрист, краєзнавець, автор десятків путівників і чиновник Міністерства комунікації вважав, що пізнання країни є складовою побудови сучасного суспільства. Саме його путівники вели читачів не лише до Кракова чи Закопаного, а й до місць, які для багатьох залишалися майже невідомими – на Покуття, Гуцульщину чи в долину Дністра.

Орлович не продавав мрій. Він показував, що Польща значно більша й різноманітніша, ніж багато хто міг припускати.

ПДЗ започаткували моду на подорожі

Розвиток мережі Польських державних залізниць сприяв тому, що далекі поїздки перестали бути привілеєм винятково найбагатших.

Рекламні буклети Ліги підтримки туризму (Фото: Polona)

Запроваджували екскурсійні квитки, збільшували кількість сезонних сполучень, а від середини 1930-х років важливим партнером ПДЗ стала Ліга підтримки туризму. Організація проводила масштабну кампанію з популяризації подорожей країною. Друкували плакати, путівники, буклети й листівки, організовували так звані популярні поїзди, якими могли користуватися і менш заможні мандрівники.

Це була одна з найбільших кампаній із популяризації внутрішнього туризму в Другій Речі Посполитій.

Коли дорога була частиною відпустки

Сьогодні ми прагнемо скоротити подорож до мінімуму. До війни було навпаки. Дорога мала смак пригоди.

У вагонах-ресторанах подавали гарячі страви й каву. У спальних вагонах гасло світло, коли потяг минав чергові станції. За вікнами пропливали мазовецькі рівнини, лесові пагорби Люблінщини, пам’ятки Львова й дедалі більш гірські краєвиди Покуття.

Репортер тижневика „As”, їдучи до Заліщиків, занотував: „Повільно рухається потяг за Коломиєю. Сопе, зупиняється на кожній станції, неквапливо наближаючись до благословенного краю тепла й сонця, до берегів польської рив’єри – Заліщиків”.

Кількох речень достатньо, щоб зрозуміти атмосферу тих подорожей. Потяг не був перешкодою на шляху до місця призначення. Він сам ставав частиною відпускного досвіду.

Найдовша дорога до сонця

Символом довоєнних відпускних подорожей стало залізничне сполучення, що з’єднувало узбережжя з південно-східними окраїнами держави. Маршрут Гдиня – Заліщики завдовжки близько 1314 кілометрів вважався найдовшим залізничним сполученням Другої Речі Посполитої. Подорож тривала близько 26 годин і вела від прохолодного Балтійського моря до одного з найтепліших куточків довоєнної Польщі.

Залізничний вокзал у Гдині до Другої світової війни (Фото: Національний цифровий архів)

На практиці пасажири могли користуватися безпересадковими вагонами, які на наступних відрізках маршруту приєднували до різних потягів. Таке рішення давало змогу проїхати майже всю Польщу без необхідності переходити до іншого вагона, хоча сама подорож не завжди відбувалася одним і тим самим потягом.

Останній етап пролягав із Коломиї до Заліщиків. Цікаво, що частина цієї лінії проходила транзитом територією Румунії – через станцію Штефенешть. Завдяки укладеним раніше міжнародним угодам пасажири, які прямували до Заліщиків, могли проїхати цю ділянку без паспортного й митного контролю, а окремі потяги не зупинялися на румунських станціях. Це було одне з найнезвичайніших транспортних рішень у довоєнній Європі.

Наприкінці колії на мандрівників чекало місто, відоме своїм унікальним мікрокліматом. У Заліщиках достигали виноград, абрикоси й персики, а купальний сезон тривав значно довше, ніж на Балтійському узбережжі. Не дивно, що саме там прагнули відпочивати тисячі мешканців Другої Речі Посполитої.

Збережений „Офіційний розклад руху поїздів і авіарейсів” за 1938 рік – таблиця 421 – документує проходження останньої ділянки маршруту з Коломиї до Заліщиків через румунське Штефенешть, а також підтверджує курсування безпересадкових вагонів із Варшави до Заліщиків. Це одне з найцікавіших свідчень організації довоєнного залізничного руху на південно-східних окраїнах Другої Речі Посполитої.

Залізниця змінила карту відпочинку

Без залізниці важко було б уявити розвиток курортів на Кресах. Саме вона уможливила розвиток Заліщиків, Яремча, Трускавця, Моршина та Ворохти. Реклама в пресі наголошувала не лише на кліматичних перевагах, а й на зручному доїзді. У путівниках докладно описували сполучення, а власники пансіонатів повідомляли, з якого вокзалу вони забирають своїх гостей.

Вагони-ресторани Польських державних залізниць (Фото: Національний цифровий архів)

Залізниця була не лише засобом пересування. Вона була амбасадором місць, до яких раніше діставалися лише одиниці.

Подорож, яка не завершилася

Вересень 1939 року поклав край певній епосі. Кордони держави змістилися на захід, а більшість найвідоміших курортів Кресів опинилися за межами Польщі.

Однак історія цих місць не завершилася. Яремче й досі залишається одним із найважливіших туристичних центрів Українських Карпат. Трускавець і Моршин і надалі приймають відпочивальників. У Вигоді діє Карпатський трамвай, що пролягає долиною Мізунки, а Заліщики й досі захоплюють своїм унікальним розташуванням над вигином Дністра.

Змінилися кордони. Змінилися держави. Змінилися мови. Незмінним залишилося одне – краса краєвидів, які майже сто років тому споглядали мандрівники, визираючи з вікон вагонів.

У наступній частині цієї репортерської подорожі ми вийдемо саме там – у Заліщиках. Спробуємо відшукати сліди місця, яке до війни вважалося найсонячнішим куточком Другої Речі Посполитої, і зрозуміти, чому його називали „польською рив’єрою”.

Підготував Артур Ліперт