Фото: Данута Стефанко
Вікторія Шевченко, голова Польського культурно-освітнього товариства ім. Юліана Люблінського, директор Суботньо-недільної школи ім. Ядвіги Якубовської у Звягелі (раніше Новоград-Волинський), заангажована в допомогу військовим і цивільним перед обличчям війни в Україні розповідає Дануті Стефанко про поточну ситуацію в місті. Говорить також про психологічний стан його мешканців та значення допомоги для українських захисників.
Як протягом 2 років повномасштабної війни змінилася та як виглядає зараз ситуація у Звягелі?
Що стосується ситуації у Звягелі, то нічого не змінилося. Люди так само намагаються допомагати. Ми робимо те саме, підтримуємо наших солдатів, наших близьких, які на Сході. Якщо говорити про психологічний стан людей, то з одного боку, можна сказати, що є звикання. Тобто, коли щось летить, а слава Богу, останнім часом наше місто не бомбардують, хоча багато через нього пролітає, люди рідше біжать до бомбосховищ. Хтось навіть продовжує собі спати в ліжечку, вірячи, що нічого не станеться. Так, мабуть, не тільки у Звягелі, тому набагато більше людей почало гинути, бо просто не реагують через втому.
Тож з одного боку, люди більш спокійні, тобто, якщо летить, то точно не до нас, натомість з іншого боку, вони страшенно втомлені. Це видно навіть по дітях з нашої школи, бо коли я запропонувала їм на початку року долучитись до групи волонтерів, то вчора до мене зголосились три людини з майже сорока.
Фото: Вікторія Шевченко
На жаль, цей рівень свідомості зникає.
Ти знаєш, мені задається, що люди просто втомлені й найкращим для них виходом є лягти вдома, десь, де тепло, спокійно, ніхто не ставить запитань, не каже, що треба робити, тобто бути в такій шкаралупі, щоб хоч трішки розслабитись.
У мене так само, бо коли я поїхала на кілька днів з донькою до Польщі, мені хотілося працювати. Я поверталася з Польщі та думала, що багато різних проєктів зреалізую, бо мені хотілося. Я мала силу. Після повернення додому мене вистачило на три дні. Пізніше я почала відчувати те саме, що наші діти та всі інші. Просто хочеться десь втекти, туди, де відчуваєш безпеку та спокій.
Така апатія і тотальна відсутність будь-якої мотивації.
І така втома, а через неї відсутність мотивації й взагалі життєвих сил.
Попри все Ти й надалі ведеш діяльність, надалі організовується гуманітарна допомога. Що Тебе мотивує, що дає Тобі, може менше сил, ніж раніше, але, однак, продовжуєш діяльність?
Візити до наших хлопців. Коли ми їздимо з о. Томашом Чопором, настоятелем парафії у Корці, до них, або коли вони приїжджають до нас, чи коли ми їдемо до шпиталів. Коли їдеш на Схід і бачиш, що там відбувається, як вони там дають собі раду, то, чесно кажучи, як би важко не було, ти просто дієш, бо розумієш, що ця підтримка потрібна, може, навіть потрібніша, ніж на початку.
Фото: Вікторія Шевченко
На початку повномасштабної війни всі діяли. Ми мали багато допомоги з Польщі, з Заходу. Люди віддавали останнє, бо всі вірили, що якщо це зроблять, то війна швидко закінчиться. Я теж у це вірила і на це сподівався, але чим далі, тим краще розумію, що, по-перше, війна так швидко не закінчиться, по-друге, допомоги вже набагато менше, тому що ті, хто нам допомагав, теж втомилися чи звикли, або не мають більше можливості, я також багато чула про розчарування.
Ми маємо набагато менше допомоги. Зараз працюємо, підтримуючи в основному людей польського походження і солдатів, тобто ми вже не допомагаємо матерям, самотнім чи біженцям. Зараз допомога ще потрібніша, бо її мало, а потреби й надалі актуальні, бо хлопці воюють і багато з них гине. Ми повинні їм якось допомогти, підтримати, щоб вони розуміли, що за ними є хтось, за кого варто постояти, кого варто захищати.
Так, коли воюєш і думаєш, що борешся в ім’я всього народу, стоїш на захисті всієї держави, то хочеш знати, що в тебе там, у спокійному цивільному життя, є якась підтримка та прихисток.
Саме так, коли вони повертаються сюди і бачать, що їх підтримують, а не критикують. Уяви собі чоловіків, які ухиляються від мобілізації – ходять вранці на каву, ввечері на пиво – пізніше сидять і філософують, як вони б зробили, що наші військові зробили не так. Ти розбитий, коли чуєш такі речі від того, хто міг би воювати пліч-о-пліч з тобою і підтримувати, воювати за народ, за незалежність, за Вітчизну чи за землю, де ти народився.
Декотрі мають дві Вітчизни, так як я, наприклад. Десь я народилась, а десь моя історична Вітчизна, де моє серце. Якщо ми тут, ми повинні захищати та підтримувати військових.
Фото: Вікторія Шевченко
Дуже важливо пам’ятати, що так насправді, не треба якихось спеціальних, невідомо яких ресурсів. Недавно я познайомилася з Пані Світланою, якій 75 років, вона щоденно прокидається о 5 ранку, готує вареники, щось, що можна транспортувати на Схід і цю їжу передає військовим. Так само, інколи, не опублікувати якісь фото, або не поширювати дурні наративи у Facebook чи інших соцмережах, це теж частина боротьби за незалежність.
Так. Ця Пані Світлана, з якою Ти познайомилася, у нас теж є такі жінки. У будівлі, де знаходиться наш офіс, є жінки, які плетуть сітки. І молоді, і старші. Пізніше вони матимуть що розповісти своїм онукам, бо вони боролись. Натомість, є багато „героїв”, які виїхали і тільки коментують, що і як ми маємо робити, хто зрадник, а хто ні. Це трохи пригнічує, але життя триває. Ми намагаємося, принаймні в нашій школі, повернутися до нормального життя. Ведемо заняття з польської мови, працюємо як координаційний центр, де підтримуємо і допомагаємо. Це нас тримає.
Ця війна, окрім таких болючих сторінок, має також прекрасні історії людей, які є жертовні, можуть виявити добросердечність і відмовитись від чогось, щоб допомогти іншим.
Таких людей теж багато, і слава Богу. Однак, перепрошую за порівняння, але мій знайомий військовий розповідає, які ціни, за скільки вони купують ковбасу чи сигарети у місцевих жителів на Сході. Виникає питання, чому ті люди залишилися на прифронтових територіях, щоб заробляти? Тут жінка, яка живе на одну пенсію, віддасть останню білу постіль, щоб зробити щось для солдатів, якісь сітки.
Фото: Вікторія Шевченко
Це така різниця між громадянами України. Хтось заробляє, а хтось віддає останнє. Причому останнє віддають ті, хто бореться за те, щоб сюди не прийшов ворог. Ті, які настільки близько до окупації, я не знаю, чим вони керуються. Шкода, що для одних війна – це біда, а для інших – збагачення.
На жаль, війна завжди відкриває справжнє обличчя людей, але, щоб не закінчувати на такій сумній ноті, як співав Чеслав Нємен, „людей доброї волі більше”. Нам може здаватися, що це неправда, але, зустрічаючи таких чудових людей, які хочуть щось робити, з’являється надія, що цей світ ще має шанси.
Попри втому, ми мусимо йти далі. Наші солдати потребують підтримки, вдови наших героїв потребують підтримки, сироти потребують підтримки. Війна не закінчується і від кожного з нас залежить, чи ми змінимо нашу державу. Це не залежить від сусіда, когось з іншої області, а від кожного з нас. Господь Бог дав нам вільну волю, але дав її для того, щоб ми могли діяти, а не чекати. Молитися, але робити щось для того, щоб перемогти, щоб змінити цей світ, або принаймні себе і своє оточення.
Програма радіо CKPiDE:
