Макет Станіславівської фортеці, автори: П. Ричков, Д. Романюк (Фото з колекції автора)

Поява нашого міста припадає на надзвичайно складний час в історії давньої Речі Посполитої. Польща під володарюванням Яна Казимира – це суцільне воєнне побоїще, яким раз по раз прокочувалися нищівні московські, шведські, татарські та турецькі навали.

Анджей Потоцький (1630-1691) – найстарший син гетьмана Станіслава Ревери, київський і краківський воєвода, а також польний коронний гетьман, засновуючи місто, ще не мав таких титулів. Даючи йому назву Станіславів, його засновник мав на думці свого найстаршого сина Станіслава, галицького старосту, який покрив себе безсмертною славою, згинувши в обороні християнства під Віднем 12 вересня 1683 року. Слова привілеїв, виданих згодом засновником міста, а також королівські грамоти виразно свідчать про те, що назва походить від імені сина. Ця назва не має нічого спільного зі Станіславом Реверою, батьком Анджея, а тому називання нашого міста „градом Ревери” не має абсолютно ніякого історичного підґрунтя.

Місце, на якому засновано в 1662 році наше місто, природно, має свою, значно старішу історію, ніж новоспечений станіславівський град. Уже в першій половині XV століття маємо інформацію про існування поміж двома Бистрицями, Надвірнянською та Солотвинською, двох поселень – Княгинина й Опришівців, які, напевно існували в більш давні часи. Назва Княгинин вказує на якийсь ближчий зв’язок зі старокняжим Галичем.

Поблизу Княгинина та Опришівців на початку XVI століття з’явилося нове поселення, яке від боліт і мочарів, які оточували його, отримало назву Заболоття. Для сусідів із ближніх Крихівців і Пасічної воно лежало дослівно „за болотами”, звідси й джерело цієї назви. Історичні джерела зовсім не згадують про поселення впродовж наступних довгих десятків років. Лише близько 1610 року ми дізнаємося, що селом разом з Опришівцями володіла родина Жечковських. У той час воно лежало на території між сучасними вулицями Грушевського і Франка, причому, Жечковські спорудили собі невеликий оборонний замочок, який стояв на тому ж місці, де сьогодні стоїть катедральний собор та колишня єзуїтська колегія.

Одночасно в тих околицях з’являється родина Потоцьких, спершу, як власники наданого їм королем Зиґмунтом ІІІ Єзуполя (Якуб Потоцький), а вже згодом, як городові галицькі старости в особі Станіслава Ревери Потоцького, великого коронного гетьмана, а після нього його сина Анджея. Станіслав і Анджей отримали разом зі староством величезну королівську галицьку територію, яка простяглася від Галича до Ямниці, Угринова і Павлівки.

Анджей Потоцький, XVII століття, автор невідомий (Фото: muzeum-wilanow.pl)

Оскільки Анджей Потоцький не мав на тих землях жодних приватних маєтків, для зміцнення свого становища на Задністрянщині, йдучи слідами своїх найближчих родичів, які перебували тоді в Єзуполі, Тисмениці та Богородчанах, старався спорудити на тих землях своє родинне обійстя.

Він звернув увагу на Заболоття. Це був саме період великих катастроф і руйнувань, яких Покуття зазнало внаслідок польсько-козацьких воєн 1648-1651 років. Тоді ж упало й Заболоття, маєток і фортеця лежали в руїнах. У тій складній ситуації Жечковські, яких до того ж розривали внутрішні родинні чвари, погодилися позбутися баласту. Коли в особі Анджея Потоцького знайшовся охочий покупець, справу швидко залагодили. 8 листопада 1658 року в Галичі підписано акт продажу Заболоття з Опришівцями.

У наступні роки Анджей Потоцький скуповував дрібну шляхтянську власність в сусідніх селах, і таким чином по сусідству з Потоцькими в Єзуполі, Тисмениці та Богородчанах виростала нова твердиня Анджея Потоцького. Виявилося, що Заболоття разом з укріпленнями мало чудове оборонне розташування, що робило його вигідним у стратегічних цілях. Місце, яке з трьох боків було оточене двома Бистрицями із широкими залитими болотами берегами, а з південного боку поросле дубовим лісом, не могло не привернути увагу будь-якого досвідченого воїна.

Після заснування міста Анджей Потоцький оточив його валом і дерев’яним частоколом, а 1662 року отримав від Яна Казимира магдебурзьке право для його мешканців, яке наступні монархи постійно підтверджували. Будівельними роботами на станіславівській фортеці зайнявся полковник піхотної гвардії Анджея Потоцького, знаний на той час військовий інженер Францішек Корразіні, який незадовго до цього закінчив спорудження фортифікацій галицької фортеці. 31 березня 1662 року король Ян Казимир видав привілей на ярмарки для Станіславова.

Заселення міста від самого початку йшло доволі швидкими темпами. Тут селилися поляки, переважно міщани, яких закликали з інших міст Русі, разом з ними русини (українці), євреї та вірмени, велика група яких з’явилася у Станіславові після захоплення турками Кам’янця-Подільського в 1672 році.

Перший герб Станіславова (Фото: stanislawow.net)

Місто було організовано згідно з загальноприйнятими нормами міського магдебурзького права. До нього входило польське населення разом із повільно зростаючим русинським населенням. Вірмени утворили в місті окрему громаду.

Господарське життя міста того початкового періоду представляли: вірменський купецький патриціат, ремесла, організовані в цехи й, як зазвичай, єврейський елемент. Вірмени на основі раніше встановлених торговельних зв’язків з найближчим південним сходом, відігравали все важливішу роль у торгівлі, як місцевій, так і, перш за все, заміській, транзитній. В основному це була купівля й продаж великої рогатої худоби та коней. Тут вони займали майже монопольне становище. Щодо ремесел, то вони були переважно в руках поляків. Польська участь у купецтві була мінімальною. Цим займалися в основному євреї. У 1664 році були організовані перші ремісничі цехи: шевців і різників, пізніше у 1672 – цехи кравців, кушнірів і, нарешті, в 1686 році організовано цех гончарів.

Анджей Потоцький дбав також про розвиток науки й освіти в нашому місті, про що свідчить заснування Академії, яка існувала при латинській колегіаті до часів Північної війни, а потім була перетворена на єзуїтську колегію. Її значення у своїй праці „Школи в Станіславівській фортеці, 1669-1773” (Станіславів 1929, стор. 2) описує історик східних земель Чеслав Хованець: „За прикладом Замостя, цього першого взірця магнатських твердинь та фортець, Анджей Потоцький вирішив створити у своїй вотчині якийсь осередок знань, який би, освітлюючи її, променів на Креси та все дике Задністров’я. Тож вирішив заснувати в Станіславові вищу школу, де могли б навчатися чисельні представники покутської молоді…”. У 1669 році євреям також дозволили побудувати синагогу та свою школу.

Анджей Потоцький помер у 1691 році. Похований у підземеллях Станіславської колегіати поруч із сином Станіславом. Він осиротив свою дружину Анну, з дому Рисінську, а свою спадщину передав синові Юзефу.

Текст: Петро Гаврилишин
З польської переклав Володимир Гарматюк

Партнери

Співпраця

Медіапартнери

Kancelaria Prezesa Rady Ministrów

Проєкт підтримує Канцелярія голови Ради міністрів Республіки Польща в рамках конкурсу полонія та поляки за кордоном 2021

Fundacją Wolność i Demokracja

Проєкт „Професійні медіа в Україні 2021-2022” реалізує Фонд „Свобода та демократія”


Матеріал містить лише погляди автора/ів і не може бути прирівняний до офіційної позиції Канцелярії голови Ради міністрів Республіки Польща

Up