Юрій Андрухович (Фото: Данута Стефанко)
Сьогодні розмовляю з відомим письменником, представником постмодернізму Юрієм Андруховичем. У цей непростий час варто прислухатися до думки знаного представника української сучасної літератури, книги якого перекладені на 21 іноземну мову. У такий спосіб він теж впливає на формування образу України за кордоном. Поговоримо про його творчість та актуальні події, які важко оминути.
Коли Ви відчули, що стали письменником і це Ваша професія?
Пишучи вірші, у свої 16-17 років я не розраховував, що в тих умовах я зможу отримати статус професійного письменника. Я швидше думав про те, як підібрати собі якусь близьку професію, наприклад журналістику, а суто літературні твори писати для себе самого чи кола близьких людей.
Утім, якесь відчуття прийшло, коли вийшла моя перша збірка поезій у 1985 році. Мені дуже допомагав при цьому Микола Рябчук, мій старший наставник. Я слухався його порад. Коли вийшла ця збірка поезій, то він сказав, що я вже можу збирати папери й подаватися до Спілки письменників. Це вже був момент свого роду професіоналізації. Коли я починав говорити, що не хочу брати участь в тих офіційних організаціях, то він наводив такий аргумент: „Там все одно хтось буде, це місце порожнім не залишиться, тому краще хай будеш ти, ніж якийсь мудак”. І так він мене зрештою переконав. Так у 1987 році в мене з’явився офіційний папірець, згідно з чим за радянським законодавством я ставав представником творчої професії й міг не влаштовуватися десь обов’язково на роботу. Я розпочав глибше занурення в цю професію, уважно ставився до публікацій інших, порівнював, почав розуміти різні покоління письменників.
Що Ви розумієте під поняттям „добра література”?
Це все доволі суб’єктивне. Постараюсь відповісти з якихось своїх внутрішніх моментів. Тут я б виділив кілька випадків. Коли я читаю текст, який вже читав раніше, і знову переконуюсь, що це мені подобається. Інший випадок, коли я вперше когось читаю і в мене виникає бажання читати його більше. Найвищий рівень – коли читаєш і починаєш по доброму йому заздрити і хотів теж би бути автором цього тексту. У моєму випадку це найбільша відзнака, яку може отримати інший автор.
У чому секрет Вашого успіху?
Це питання для мене незручне, бо я не переконаний, що можна говорити про безумовний успіх. Успіх завжди відносний, принаймні в моєму випадку. Я не можу його виміряти кількістю проданих примірників, то залежить від твору, від обставин, але це не перевищує пересічних показників, я ніколи не видав жодного бестселера. Про такий успіх мені не йдеться, хоча я не проти. Воно якось не моє. Я швидше оцінюю успіх в кількостях перекладу моїх книжок за кордоном. І тут я вже можу сказати, що 21 мова це вже якесь досягнення. Коли говорити не про кількісні, а про якісні показники, то я знаю, що в мене, можливо не таке чисельне, але надзвичайно якісне коло шанувальників. Це ті люди, які прочитали багато чи усе, що я написав, і коли вони підходять поговорити – я розумію рівень цих людей, і це доволі освідчена група людей. Можна ще судити за якимось досягненнями у вигляді міжнародних літературних премій, бо до внутрішньоукраїнських я ставлюся скептично, натомість мої премії не виходять поки що за межі європейського континенту.
Юрій Андрухович (Фото: pravda.com)
Мої перші 3-4 романи – це було таке писання спонтанне, наосліп. Уже десь працюючи над 6-7 книгою, формуючи ці свої історії я значно більше часу присвячував підготовчим етапам, тобто розписуванням якихось базових речей: герої мають мати імена, ці імена вже мають про щось говорити, вони мають бути у якихось стосунках між собою, схеми якісь початкові. У „Коханцях юстиції” теж історичні джерела мають велике значення, опанування цих джерел, наскільки вони досяжні, доступні, в кожному випадку це було по іншому.
Коли я сідаю за писання тексту, то переді мною розписаний план-конспект, місцями він прописаний навіть до окремо взятих речень, які мені сподобались ще в процесі розробки. Саме писання насправді швидко йде, бо я підглядаю у свої записи, в мене вже все збудовано. На рівні свідомості вже все зроблено, тепер я вмикаю підсвідомість, яка може принести мені несподіванки, заради яких власне все і пишеться. Тут є такий парадокс: на відміну від вченого історика, який вже все пропрацював, в моєму випадку ось цей деталізований план потрібний для того, щоб в процесі письма його порушувати і відходити від нього.
У студентські роки я прочитав „Московіаду”. Вона мені в кількох місцях нагадала „Майстра і Маргариту” Булгакова. Наскільки на письменника впливає попередньо прочитана література?
Існує таке твердження, що кожний твір є сумою всього того, що автор до того прочитав. Це нівелює особистість письменника, але кожен з нас відображає те, що в нас залягло глибше. Булгакова я прочитав ще в студентські роки у вигляді машинопису. У 60-ті рр. цей роман був заборонений в СРСР. Звичайно, це накладало відбиток на мої подальші пріоритети в літературі. „Московіада” – це мій другий роман. Булгаков сам виводиться з письменників, які користувалися сумішшю реалізму та фантастики, можна сказати казковою фантастикою. Тому в мене ще з дитинства були періоди захоплення раннім Гоголем, потім велике значення для мене мав Гофман, німецький романтик. Це було для мене органічним.
Ваша освіта Вам допомагає?
Так. Я навчався у Львові в Поліграфічному інституті (тепер Академія друкарства). У мене в дипломі пише „журналіст”. Однак нас спеціалізували на видавничій редакторській роботі. Мушу сказати: нас навчали добре і мені досі в пригоді стають речі, які ми засвоїли. Нас навчали як поводитися із текстом, робити його якіснішим – це було значною мірою нудно і рутинно, тому що тексти мали бути науково-технічні чи спеціальні. Як людині гуманітарного складу редагувати інструкцію користування скажімо прасками чи електрочайниками? Але все одно це є текст і треба робити його якіснішим. Ось такі навички ми здобували там і так воно й залишилось.
Попри все, що позитивного принесла російсько-українська війна?
Це жорстке питання. Не знаю чи воно тактовне. Але напевно треба про це говорити. Я б сказав, що ми побачили завдяки цьому випробуванню як загалом наше суспільство виросло, як у ньому сформувалися чіткі громадянські пріоритети. Це стосується як тих, які з першої хвилини не думаючи ідуть на військкомати, але також і тих, хто вдень і вночі щось роблять. У більшості люди перейняті щоби ще такого зробити, чим би допомогти. Я думаю, що за інших, м’якших обставин це б не проявилося. Тільки в цьому жахітті це проявилося. По-друге, є безумовний плюс – остаточний розрив із Росією й усім російським. Якщо після 2014 року ще залишалася якась частина того айсбергу, то зараз все остаточно змінилося.
Юрій Андрухович (Фото: dp.ua)
Як можна пришвидшити перемогу України? Не тільки за допомогою постачання озброєння?
Я боюся, що нам нікуди не дітися в цій розмові від факту воєнних дій, тому що це буде трохи лицемірством говорити про абстрактніші речі, не враховуючи того, що тут просто гинуть люди, міста, наша культурна спадщина. Багато всяких проблем, які водночас виникають і всі дуже болісні. Однак я думаю, що поза зброєю все ж треба шукати якихось відповідей. Мені здається, передусім це оновлення кожного з нас, переосмислення свого місця і завдань, вирішення для себе, чим я можу допомогти, що я можу зробити тепер найкраще.
Продовжуючи Вашу відповідь, хочу поставити наступне питання, що робити тим, хто не може воювати, але при цьому має докори сумління?
Як говорять психологи, зараз усі матимуть докори сумління. Можливо, тільки полеглі не будуть мати, а також ті, хто на першій лінії боротьби. Натомість ті, хто підвозять боєприпаси вже мають докори сумління. Ті хто за кордоном – мають докори сумління стосовно тих, хто залишився тут. Ті, хто лишилися тут, але в тилу, мають докори сумління щодо тих, хто пішов воювати. Це неминуче, але на щастя, держава це складний організм, у якому не обов’язково й не правильно, щоб усі робили одне й теж, навіть якщо ідеться про боротьбу. Найголовніше – знайти себе в цій ситуації, для цього треба опанувати паніку, страхи. Зараз ключове слово – „безстрашність”, але безстрашним зараз можна бути і в тилу роблячи щось інше і навіть, банально, просто роблячи добре свою звичну роботу. Продовжувати ті самі бізнесові проєкти або якісь наукові дослідження, до прикладу історичні. Після війни вони нам будуть потрібні.Життя має йти неперервно, а гуманітарна і економічна сфера мають залишатися продуктивними.
Як змінилася сучасна українська література з часів „Станіславівського феномену”?
„Станіславівський феномен” виник на початку 90-х років. З того часу вже минуло два покоління. Вони прийшли в літературу, дебютували: Любко Дереш, Ірена Карпа, Таня Малярчук та інші. Після них іде молодше покоління. У порівнянні з 90-ми роками значно розширилися видавничі можливості. Якщо тоді було 2-3 видавництва, які займалися актуальною українською літературою, то на сьогодні видавництв десятки-сотні. Тепер для молодого автора зовсім просто знайти свою видавничу нішу. Івано-Франківське видавництво „Лілея-НВ” тоді працювало на повну потужність. Тепер, із розвитком ринку, з’явився книжковий маркетинг, який орієнтується на масового читача й продукуються відповідні популярні жанри. Можна займатись будь-якими напрямами літератури – усі вільні в виборі видів творчості. Безумовно відбувся кількісний ріст на всіх рівнях: за назвами, за іменами авторів, кількістю видавництв, накладами та ін.
Для молодих письменників вже нормою є постійні контакти із закордонними авторами, виїзди, спілкування з колегами.
Унаслідок великої кількості біженців Україна втрачає своє населення. Як цей мінус перетворити на плюс?
Я думаю, що це не безповоротна ситуація. Я впевнений, що після перемоги буде велике повернення. Бачу це так, що Україна стане великим інвестиційним майданом. Будуть інвестуватися велетенські гроші, тому українці будуть повертатися, бо зарплатня тут буде вища, ніж пересічна в сусідніх країнах ЄС. Звичайно, може бути гірший сценарій, коли ці робочі місця будуть заповнювати біженці з країн третього світу: Бангладешу, Пакистану, В’єтнаму – це закони сучасного глобалізованого світу. Ми маємо теж з цією думкою жити і прийняти цю реальність. Ідеться не лише про робочі руки, але й про мізки. Однак, із посиленням диджиталізації можна працювати дистанційно, це теж можна використати. Людей буде просто притягати такий ореол країни-переможниці. Так чи інакше, ми переможемо і цей мінус стане плюсом.
Юрій Андрухович (Фото: Лєшек Шиманський / PAP)
Чому Івано-Франківськ має так багато письменників у порівнянні з іншими містами?
У мене була така теорія ще з часів Феномену, з 90-х. Головним чином це через українську мову, яка тут функціонує з максимальною природністю. Можливо, внаслідок війни ми опинимось в мовно іншому місті, зараз ми це дуже відчуваємо на вулицях, коли біженці говорять переважно російською. На початку нульових років місто стало однорідним україномовним. Ці письменники з’являлися тоді. Коли ростеш в українському середовищі, цією мовою пишеш, почуваючись як риба в воді. Можливо, такий ще Тернопіль. Львів уже складніший, поліфонічніший. Я припускаю, що це було явище „індукції”, коли з’являється хтось один, він притягує інших – з’являються інші, яких він заряджає. Оскільки місто відносно невелике, тож міжлюдські контакти є ближчими й швидше працюють.
Щоб ви хотіли сказати для читачів Кур’єра Галіційського, зокрема їхнім читачам в Польщі?
Відколи Польща відкрила свій ринок праці для свого найбільшого східного сусіда, то до українців їм не звикати. Цей потік біженців суттєво вплину на зміну перспективи у польській свідомості. Перед цим були наймані працівники, які їхали за кращою зарплатнею і відповідно якістю життя, а тепер люди, яким треба допомагати, бо вони в страшній біді. Жодна інша країна не взяла на себе аж так багато і не прийняла такої кількості біженців як Польща. Тому тут можна відчувати тільки величезну вдячність і тішитися з того, що наші стосунки набули завдяки цьому якоїсь особливої теплоти. Тепер це все набуло людяної теплоти, ніхто не зітре із своєї пам’яті як багато Польща допомагала Україні. Українці ніколи цього не забудуть. Хочеться, щоб ми не розгубили цього, дотримувалися і надалі такого тонусу в наших стосунках, який, на жаль, виник саме через війну.
Нещодавно я почув про цікаві зміни в польському культурному житті. Цього року в Кракові на якомусь великому міжнародному фестивалі мистецтв починають практикувати для публіки переклади українською мовою додатково до англійської. Я думаю, що буде дуже багато таких позитивних змін. Це вже ставлення не як до трудових мігрантів, а тут це намагання залучити українців до великої спільноти.
„Ваґабундо” в Івано-Франківську вже стало таким неофіційним культурним осередком альтернативних закладів. Яку Ви з друзями ставили собі мету при створенні цього місця?
Нас є троє співвласників, які вклали кошти в це приміщення. Це Ростислав Шпук, який найбільше докладається до роботи „Ваґабундо”, Олександр Ковтун і я. Ми не мали якогось чіткого плану. Ми почали із того, що просто хотілося б мати таке місце. Вирішили бути відкритими: хай до нас звертаються, будемо запрошувати і не будемо нікого виганяти. Це спрацювало. „Ваґабундо” – один із яскравих прикладів того, що незалежність нас, як ініціаторів, зможе забрати хіба окупант. Це розв’язує руки і протягом трьох років нам вдалося закріпитися у міській свідомості, навіть попри пандемію. Знову маємо важкий час, але людей туди тягне, приносять сюди свої ідеї. Я думаю, це дуже живе місце і дуже потрібне. Була навіть ідея зробити якийсь ресторанчик, прив’язати до нього якусь культурну програму, але зрештою ми це відкинули. Ми не прив’язали „Ваґабундо” до бізнесу і це теж пояснює чому воно успішне.
Розмовляв Петро Гаврилишин
Джерело: kuriergalicyjski.com
