Фото: Данута Стефанко
На початку березня 2022 року Енергодар Запорізької області зайняли російські загарбники. Життя мешканців міста змінилося. Частково люди виїхали, натомість інші стараються звикнути до життя під окупацією. Перед повномасштабною війною голова Енергодарського клубу польської культури ім. Генрика Сенкевича Людмила Костушевич популяризувала польську культуру та традиції. Зараз допомагає в евакуації мешканців Енергодару та сусідніх місцевостей, а також старається організовувати допомогу рідному місту. Запрошуємо прочитати розмову Данути Стефанко з Людмилою Костушевич.
24-й день лютого змінив життя кожного мешканця України. Як змінилося Ваше життя?
О 5 ранку я зайшла у Фейсбук і побачила, що почалась війна. Я подзвонила знайомому президенту міста Кросна, що у Польщі. Сказала, що хотіла б евакуювати свій Польський клуб, людей польського походження. 20 лютого я вже казала цим особам, що як почнеться війна, я б хотіла їх вивезти, бо для поляків небезпечно жити біля Росії, у війні. Усі погодилися. Було 150 охочих. Ще 20 лютого я вислала список президенту Кросна та Фонду „Slow Beskid”, щоб надали нам таку допомогу, якщо почнеться повномасштабна війна.
Президент Кросна написав мені, що треба їхати вже, не чекати, але я думала, може не буде війни, можливо це якась помилка, може буде щось інше, але не це. Я не думала, що почнеться така війна. 24 лютого ми всі виїхали одним автобусом. Другий автобус не приїхав, бо водій дуже боявся. Жінки з дітьми сіли в машини й поїхали за нами. Ми їхали 3 дні, бо були великі черги. Ми ще не вірили, що наше місто буде окуповане.
Фото: Архів Енергодарського клубу польської культури ім. Генрика Сенкевича
Усі наші чоловіки залишились у місті на роботі. Пізніше не тільки з Енергодару, але й з Мелітополя, Бердянська, Запоріжжя, ми просили людей, і українців, і поляків, щоб виїжджали, бо це небезпечно, щоб там жили діти й це все бачили. Фонд „Slow Beskid” шукав у Польщі місце, де будуть жити люди. Вони забезпечили харчування, проживання, це щось неймовірне. Президент Кросна надав дуже багато допомоги.
Зараз я живу в Самборі. Тут є Марія Зембович, яка прийняла мене під свої крила. Вона допомагала мені з цими всіма біженцями. Водій, дуже сміливий чоловік, Валентин Сидоренко, їздив за всіма цими людьми, а я шукала гроші для цих автобусів. Фонд „Slow Beskid”, Генеральне консульство Республіки Польща у Харкові та Львові, Фонд „Свобода та демократія”, а також звичайні люди давали нам кошти на все. Я дуже пишаюся. Поляки, ви неймовірний народ, адже надали таку допомогу українському суспільству.
Не хочу випитувати деталей, але як виглядає ця евакуація? Як вдається виїхати з територій, де часто ведуться бойові дії?
Дуже тяжко, бо ми шукаємо таксі, якісь автобуси. Дуже тяжко виїхати з окупації, бо ми маємо там багато блокпостів ворогів, вони перевіряють всі машини, щоб побачити, що в валізах, чи є діти, куди їдуть, і всі кажуть: „У нас добре, щасливо. Чому ви їдете? Залишайтесь, українські жінки дуже гарні”. Лякають усіх. Люди їдуть до Запоріжжя. Плачуть, як бачать наших українських солдатів.
Фото: Архів Енергодарського клубу польської культури ім. Генрика Сенкевича
Ви маєте контакт з людьми в Енергодарі. Як там зараз виглядає ситуація?
По різному. Психологічно дуже важко. Високі ціни. Цукор зараз на польські гроші коштує 30 злотих. Це багато. Банани десь 40 злотих. Немає цукерок для дітей або дуже дорогі. Ковбаса коштує 50-70 злотих. Дуже важко зараз там живеться. Люди просто не мають свободи. Не можуть нічого говорити, не можуть гуляти зі своїми дітьми. Зараз дуже важко.
Чи багато Ваших знайомих там залишилося? Чи все ж люди стараються звідти тікати?
Так, вони тікають з цього міста. Залишаються тільки люди, які дуже бояться їхати, бо там йде боротьба за нашу землю. Я б хотіла, щоб моє місто було вільне, бо ми дуже щасливо жили. Ми говорили російською мовою. Ніхто нічого нам не говорив, що це якась ворожа мова. Ми жили, як хотіли, працювали й були вільним народом. Наші родини завжди зустрічалися, ми любили свою роботу, а зараз людям тяжко любити роботу, в тих умовах, в яких вони функціонують. Просто немає свободи.
Я маю там друзів, яких дуже люблю, але вони працюють в таких закладах, що не можуть їх залишити, бо зараз електроенергія йде в Україну. Україна платить їм зарплату, вони не можуть залишити свої місця роботи, бо це дуже потрібно Україні. Не знаю, як буде далі.
Вам вдається передавати гуманітарну допомогу до Енергодару. Як це виглядає?
Дуже складно. Поляки надають дуже багато допомоги. Польща зараз є мамою для нашого народу. Усе приїжджає до Запоріжжя. З Запоріжжя важко перевезти допомогу в Енергодар, але наші хлопці щось там такого роблять, що допомога якось доїжджає. Перша, друга, третя й четверта вже допомога, тож думаю, що наші українські хлопці придумують шляхи до нашого міста.
Фото: Архів Енергодарського клубу польської культури ім. Генрика Сенкевича
А що там найбільш потрібне?
Ліки. Ліки дуже потрібні. Також солодощі, харчові продукти, памперси, все потрібне. Просто життя, яке було до того, як до нас прийшла Росія. Вона є для нас агресором. Ніхто на них не чекав.
До війни Ви вели культурну діяльність. Чи залишається місце на якісь поза воєнні зустрічі, на якусь частинку нормальності?
У мене ні, бо я займаюся зараз українськими біженцями з Енергодару. Люди польського походження вже спокійно живуть в Кросні, співають, організовують фестиваль, щоб просто подякувати польському народу за те, що для нас робить. Тому ми співаємо пісні, це така терапія для нас. Цей фестиваль ми завжди робили в Запоріжжі, Енергодарі, Мелітополі, така велика подія.
Що б Ви хотіли зробити, як дізнаєтесь, що нарешті закінчилась війна?
Ну, як завжди треба вести Польський клуб. Я б хотіла, щоб моє місто і земля процвітали, щоб ми жили так щасливо, як до цього. Ми мали чудове життя й були дуже щасливі. Я б хотіла, щоб наші польські діти, ця польська кров завжди жила в наших онуках, щоб люди побачили, які добрі поляки на всьому світі, бо поляки це одна велика родина. Завжди так було і буде, а ми переможемо, обов’язково переможемо!
Щоб якнайшвидше! Дуже дякую за розмову.
Програма радіо CKPiDE:
