Ж/д вокзал (Фото: Артур Сойка)
У результаті повномасштабної війни, яку 24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала проти України, за даними Організації Об’єднаних Націй станом на 3 березня територію країни покинуло понад мільйон жителів. В основному це жінки з дітьми, чоловіки непризовного віку, громадяни інших країн. Серед людей, які тікали від війни та варварства російського війська знайшлася також Валерія з Києва, якої місто є ціллю окупантів. З дівчиною розмовляв Анджей Леуш з радіо CKPiDE.
Розкажіть, чому Ви вирішили покинути Київ?
У Києві почалися бомбардування, вибухи. Спочатку ми переїхали до області, але там також почали літати винищувачі, тому ми вивезли людей похилого віку і тварин на дачу, а самі поїхали далі, на Західну Україну, але теж подумали, що може бути небезпечно. Чоловіки не можуть виїжджати, вони в територіальній обороні, мобілізація. Мама в мене медик, тому вона також залишилася. Виїхала тільки я до Польщі.
Ви говорите, що Ваша родина переїхала в село. Як Ви подорожували?
Cпочатку ми довго не могли виїхати з Києва, тому що затори, плюс великі проблеми з паливом, а паливо було потрібне, бо незрозуміло, куди далі їхати. Ми дуже повільно виїжджали. До Київської області ми легко добиралися, а звідти на Західну Україну ми їхали, мабуть, годин 15, тому що треба було якимись околичними шляхами їхати. Десь блокпости, десь перекрито, дуже великі затори. Люди в паніці їхали.
Ж/д вокзал (Фото: Артур Сойка)
У Києві, що Ви чули, що Ви бачили?
Коли ми виїжджали, то в Києві руйнувань було ще не дуже багато. Під Борисполем, там, де аеропорт є військова частина. Зараз читаємо новини, там міст підірвано. Це наші зробили, щоб ворог не зміг пройти, але вони влаштовують понтонні переправи й все одно йдуть. Їх бронетехніка їздить по місту. Навколо Києва відбуваються бої. Ми їх відтісняємо. Наша протиповітряна оборона дуже гарно працює. Вони знищують безпілотники. Зараз комендантська година, 2 дні мер просив взагалі нікого не виходити.
Ті люди, що залишилися в місті не можуть спати, тому що постійно сирени, вони ховаються до бомбосховищ і повертаються в домівки. Дуже багато людей сидять в метро. У жилий будинок також поцілили, поцілили в центрі міста, на окраїні, на Лівому березі. Стрілянина, вибухи. На Оболоні, це район міста, була диверсійна група, але там спочатку, навіть не армія, а місцеві жителі зупинили один з танків. Усі готують коктейлі Молотова. Чоловіки йдуть в територіальну оборону. Нам сказали, що просто видають зброю для оборони. Стільки людей йдуть захищати, що вже є проблеми з постачанням зброї.
Ви говорили, що Ваша мама медик і вона допомагає. Чи ще хтось з родини, з близьких?
У нас у чоловіків зброя є, гвинтівка, пістолет, патрони, все є, закупилися, все-таки вже вісім років йде війна, хоч не на всій території. Мама залишилася також, якщо що, вона має досвід, може допомагати людям.
Як Ви через кордон перебиралися? Ви доїхали до Львова, на Західну Україну? Вирішили далі подорожувати у Польщу, чи можливо десь далі? Як виглядала Ваша подорож?
До Львова ми добиралися дуже довго. В Інтернеті я знайшла інформацію стосовно розкладу потягів, які можуть вивезти людей. Ми знайшли потяг до Перемишля. Моя подруга їхала до Варшави. Хто зміг сам знайти сполучення, той знайшов, а так у людей паніка, дуже великий натовп йшов. Усі намагалися допомагати один одному, але все одно хтось починав панікувати.
Ж/д вокзал (Фото: Артур Сойка)
Я сіла в поїзд, ще впхалася. Там такі плацкартні вагони були, на шість чоловік дві лавочки. Нас там їхало одинадцять чоловік. Просто в проході, ми сиділи на валізах, діти на руках. Усі стають як одна велика родина, всі садять дітей. Дуже важко було, бо дуже багато маленьких дітей. Хтось з немовлятами, в одному з вагонів була вагітна жінка. Тричі приїжджала швидка допомога, коли ми стояли на одному з пунктів, тому що дітям погано було. Крик, ось це все дуже давить. Навіть не те, що ти не спиш добу, а саме оця атмосфера. Не можеш закрити очі, бо хтось говорить, діти плачуть.
Коли ми зупинилися, вода вже почала закінчуватися, наші волонтери стояли, давали чай, якусь їжу і також з Польщі люди стояли з бутлями води і давали нам у вікна. Ми були дуже їм вдячні. Це дуже допомагало.
Потім ми доїхали до кордону. Людям не кажуть інформацію, не кажуть скільки ви будете стояти. Кожна людина різна, комусь жарко, комусь холодно, починаються сварки, „закрий вікно, відкрий вікно”. У потягу, в якому ми їхали не було вбиральні. Ми чекали, поки буде якась зупинка. Ми зупинилися. Натовп стоїть в порозі, в когось валізи, діти, ніхто не хоче нікуди виходити. Тільки, коли ми зрозуміли, що будемо стояти 2-3 години, почали випускати людей кудись до вбиральні. Спочатку ми стали в полі, то в полі люди ходили. Потім на вокзалі зупинилися. Ми простояли 9 годин просто на одному місці.
Скільки тривала така подорож Львів-Перемишль?
Майже добу.
Ж/д вокзал (Фото: Артур Сойка)
Що далі? Що Ви думаєте робити тут у Польщі? Чим займатися? Як себе тут віднайти?
Зараз поїду до Варшави, там хочу знайти легально роботу через знайомих, щоб була хоч якась зарплатня і можна було в Україну відправляти, там же батьки, все залишилося. Тут маю робочу візу отримувати. Є також варіант через Ірландію в Лондон спробувати полетіти, але я не хочу, тому що дуже сподіваюся, що це скоріше завершиться і я зможу повернутися до родини, а з Польщі буде набагато ближче.
Що б Ви хотіли сказати, побажали людям, які переміщаються зі Сходу на Захід України або за кордон? А також українським воїнам?
Нашим воїнам я хотіла б перш за все не побажати, а подякувати за те, що вони це роблять. Бажаю наснаги, ми дуже в них віримо, це єдина наша надія, що вони нас захистять, а цим людям більше людяності, розуміння того, що всі в однакових умовах, у всіх нерви на межі, але треба розуміти, що чим більше ви панікуєте, тим більше проблем. Треба збиратися, кооперуватися та допомагати один одному.
Дуже дякую.
Програма радіо CKPiDE:
