Фото: приватний архів Анджея Леуша

Новина про смерть Тадеуша Ольшанського застала мене в Яремчі, під час щорічної конференції Польсько-українські дні. Це була вже шістнадцята едиція. Це місце видалось мені символічним, бо не можна думати про конференцію в Яремчі, не згадуючи святої пам’яті Мирослава Ровіцького, засновника Кур’єра Галіційського. Це він був ініціатором зустрічей на карпатському курорті й саме там прийшла до мене та сумна звістка.

Я відчув пустку. Відходять незамінні люди. Неправдивим є твердження, що немає незамінних людей. „Кур’єр Галіційський” переконався в цьому три роки тому й напевно переконується щоденно. Коли я думаю про святої пам’яті Тадеуша Ольшанського, в моїй пам’яті відроджується Мірек. Їх об’єднувала дружба, визнання власних досягнень та любов до Станіславова. Мірек казав, що Тадеуш Ольшанський дуже допоміг „Кур’єру Галіційському” на самому початку. Натомість Тадеуш Ольшанський дуже цінував шефа Кур’єра Галіційського за те, що той створив майже з нічого потужний двотижневик. Адже все почалося зі станіславівського додатка до „Газети Львівської” – „З граду Ревери”.

Я не пам’ятаю, коли я розмовляв з Тадеушом Ольшанським вперше. Скільки років тому? Ми зустрілись на вул. Холодній у Варшаві. Це не було випадкове місце: адже там знаходився угорський ресторан, а Угорщина та угорська кухня були черговою його любов’ю. Чому? Читачі книг про Станіславів з упевненістю пам’ятають „моду на угорських дружин”, яка була в Станіславові. Мама Тадзя була саме угоркою, яка прищепила йому любов до угорської мови та культури. Велика частина його життя була пов’язана з Угорщиною. Переклав зокрема „Хлопців з Площі Оборони”, яких читали наступні покоління дітей, але це тема на іншу, велику статтю.

Фото: Newspix

Кілька разів я відчув його підтримку. Адже Тадеуш Ольшанський не жалів добрих слів. Хвалив роботу інших, цінував їх ідеї. Колись він подзвонив, щоб похвалити мій репортаж з Євро 2016 в Росії. Це було неймовірне відчуття – легенда польської спортивної журналістики дзвонить до мене, щоб похвалити один, не такий вже й розлогий текст, у Кур’єрі Галіційському. Пізніше теж дзвонив. Завжди в перші тижні нового року в моєму телефоні звучав дзвінок і прізвище „Ольшанський”. Він дуже переймався долею „Кур’єра Галіційського” та Україною під час активної війни. Мені бракуватиме цих дзвінків і я жалію, що так рідко дзвонив йому, завжди не маючи часу, завжди з незавершеними справами.

Тадеуш Ольшанський був життєрадісною людиною, надзвичайно доброзичливою і відданою, навіть до людей, з якими не був дуже близький. Іноді він говорив, як і всі ми, про негаразди, скаржився на здоров’я, але найбільше емоцій виявляв, коли говорив про Станіславів та його мешканців. Він любив людей, які були захоплені Івано-Франківськом – теперішнім, але також і старим добрим Станіславовом. Він говорив про них з великим визнанням, з юнацьким блиском в очах. Він раптово молодшав, коли говорив про цих людей. У них він знаходив радість життя: тішився, що є ще ті, для яких це місто таке близьке.

Я пам’ятаю наше інтерв’ю, яке з’явилось в „Кур’єрі Галіційському”. Можливо це було останнє інтерв’ю з Тадеушом Ольшанським. Він тоді розповів багато захопливих деталей зі своєї біографії. Надзвичайно цінував станіславів’янку Наталію Ткачик, яка не будучи певною, що хтось видасть її переклади, переклала на українську мову „Креси Кресів. Станіславів” та „Станіславів все ж живе”. Наталія вирішила, що ці книги настільки важливі для сучасних мешканців Івано-Франківська, що вони повинні бути доступні їхньою мовою. Вона мала рацію. Фрагменти, надруковані в „Галицькому кореспонденті”, викликали інтерес читачів, а переклад на українську мову „Колись у Станіславові” став мало не білою вороною. Книга, видана завдяки фінансуванню Консульства Польщі у Львові, а повстала завдяки зусиллям Мар’ї Осідач і Центру польської культури та європейського діалогу, вийшла невеликим накладом – всього 500 примірників. Як було б чудово, якби вийшли наступні!

Мар’я Осідач, була другою станіславів’янкою (цього разу з вибору, бо народилась у львівській області), яку Тадеуш Ольшанський дуже цінував. Зі зворушенням розповідав про роботу ЦПКіЄД. Він був захоплений фактом, що ця інституція працює. Саме там відбулась презентація українського перекладу його книги. Гостем була Наталія Ткачик, а я мав честь проводити цю зустріч. Тадеуш Ольшанський був щасливий, що його книги про Станіславів з’явились в Івано-Франківську. Під час презентації він мав нагоду у телефонному режиму висловити свої емоції. Учасники не могли зустрітись з автором, але почули його голос. Гарний, міцний, голос спортивного кореспондента.

Фото: Анджей Леуш

До списку шанованих ним „станіславів’ян з вибору” належав також Ярослав Краснодембський, багато наукових, документальних і журналістських ініціатив якого, стосувалось Станіславова. Пан Тадеуш цінував також місцевих молодих істориків – Петра Гаврилишина та Романа Чорненького. Ні для кого не жалів слів визнання й був щасливий, що зокрема завдяки їм „Станіславів все ж живе”.

Я, мабуть, не збрешу, якщо напишу, що прагненням Тадеуша Ольшанського була публікація третього тому книги, присвяченої станіславівським євреям. Особисте життя, втрата дружини, щораз слабше здоров’я не дозволили йому написати цю книгу, хоча мав багато зібраних матеріалів і здається приглядався, хто б подужав роботу над книгою, яка, на жаль, не повстала. Дуже шкода…

На останнє прощання на Військові Повонзки прийшли люди зі світу журналістики, у тому числі спортивної, літератури, також з „угорського світу”. Прийшли Адам Поморський, голова польського ПЕН-клубу, журналіст і письменник Кшиштоф Варґа, а також директор Угорського інституту Ґабор Лаґзі. Не бракувало й станіславів’ян з народження чи з вибору. З Глівіц приїхав народжений у Станіславові Єжи Хіцкевич, професор Опольської політехніки. Були Наталія Ткачик і професор Військової технічної академії Адам Останек.

І знову пригадався святої пам’яті Мирослав Ровіцький. Професор Хіцкевич сказав у розмові, що бракує Мірека, особливо зараз, коли польсько-українські відносини погіршились. Він умів гасити такі пожежі.

І насувається сумний висновок на завершення: Є незамінні люди. Саме відійшов черговий з них.

Текст: Войцех Янковський
З польської переклала: Кароліна Шостак